Якщо пісня – це душа народу, то національний гімн – душа країни. На роль гімну Італії часів відродження її державності в середині ХІХ століття претендувала геніальна музика Джузеппе Верді з опери “Навуходоносор” – знаменитий “Хор ізраїльтян”, які у вавілонському полоні мріють про волю. Державним гімном новонароджених Сполучених Штатів Америки мало не став найвідоміший духовний гімн американських переселенців “Свята благодать”.
Традиційна форма гімну в монархіях (а саме в них вони вперше і з’явились) містила
Середина ХІХ століття була “уквітчана” сплеском визвольних змагань східноєвропейських слов’янських народів. Ця доба отримала назву “Весна народів”. 1797 року був створений польський гімн “Jeszcze Polska nie zginela” (“Ще не вмерла Польща”). Популярними тоді були також сербські патріотичні пісні, особливо “Гей, слов’яни”, що стала сербським національним гімном. Цю пісню, за
Якнайкраще відповідала вона ідеям “Кирило-Методіївського братства”.
У середовищі київської “Старої громади”, до якої входили такі визначні діячі, як Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші, виник “зухвалий”, як на ті часи, задум створити патріотичний вірш, що наснагував би українців у боротьбі за волю. Здійснити цей намір випало поетові, вченому-етнографу, організаторові Південно-західного відділу Російського географічного товариства, уродженцю Борисполя Павловi Чубинському. Спогади сучасників свідчать, що вірш з’явився восени 1862 року.
Його співали на мотив сербського гімну, потім на мелодію Миколи Лисенка.
Павло Чубинський здобув юридичну освіту у Петербурзі. За свої народознавчі праці отримав від Російської Академії наук премію імені Уварова та Золоту медаль від Міжнародного конгресу в Парижі (1875). Тодішня царська охранка “недріманно” тримала в полі зору діячів української культури.
За найменшою підозрою в “сепаратистских поползновениях” їх ув’язнювали. Павло Чубинський поплатився за свої “крамольні” вірші засланням до Архангельської губернії, де пробув з 1862 до 1869 року.
У 1863 році вірш Чубинського нелегально передав на Галичину учасник польського повстання Павлин Свєнціцький. Там його видрукували за підписом “Тарас Шевченко” у львівському журналі “Мета”, разом з віршами Кобзаря – “Мені однаково…”, “Н. Костомарову”, “Заповіт”. Того ж року текст Чубинського “озвучив” Михайло Вербицький, що студіював у Перемишлі, а згодом у Львові.
Якийсь час він був диригентом хору, належав до так званої “перемишльської школи” композиторів, яка заклала основи музичного життя в Галичині. Вербицький проклав “музичну дорогу” поетичним творам Юрія Федьковича, Івана Гушалевича і, зокрема, “Заповітові” Тараса Шевченка. Однак найбільшу популярність Вербицькому принесла музика до вірша Чубинського “Ще не вмерла України…” – спочатку для солоспіву, а згодом для хору й оркестру.
Уперше цей твір прозвучав, очевидно, 1864 року в контексті опери Кароля Гейнча у Львові. Тоді газета “Слово” сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики Вербицького хор виконав пісню “Ще не вмерло Запоріжжя”.
Починаючи з 1860-х років “Ще не вмерла…” стала поширюватись – спочатку на західноукраїнських землях, а потім і на Наддніпрянщині та в країнах поселення українців за межами рідної землі (Канада, США, Австралія, Бразилія). Нотний текст уперше побачив світ 1885 року в львівській пісенній збірці “Кобзар” і одразу став поширюватися в численних копіях.
В одному з ранніх фольклорних видань, “Руському співаннику”, що його випустив Кость Паньківський 1888 року у Львові, поетичний текст мав двадцять рядків (без повторів-приспівів). Гімн тривалий час поширювався за різними списками, не був остаточно відредагований, і досі має багато різночитань. Суворе “вороги” замінено на “воріженьки” (така “зменшена” форма питомо негативного поняття – унікальне явище для світової лексикології). Врешті канонічним стало виконання не всього тексту гімну, а першої та другої строфи із приспівом, який повторюється.
Саме ці строфи гімну були вперше записані на платівку 1910 року.
У січні 1918 року почалося відродження гімну. Слова і музика стали з’являтися у багатьох виданнях – у Львові, Києві, Відні, Берліні, українською і в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Функцію національного гімну пісня “Ще не вмерла…” виконувала протягом недовгого часу існування Української держави. Його виконували хорові колективи й духові оркестри з нагоди відкриття університетів у Києві (1918) та Кам’янці-Подільському (1918), урочистої зустрічі іноземних послів та делегацій.
Як гімн пісню використовували й інші українські державні утворення. Однак державне затвердження вона отримала лише 1 січня 1939 року – як офіційний гімн Карпатської України, i цим було підкреслено традиції державності України. З падінням Карпатської України гімн “Ще не вмерла…” був заборонений угорським урядом.
Так само понад сімдесят років він був заборонений в Радянській Україні.
Наразі державний Гімн є гордістю нашої держави. І хоча він не претендує на роль найстарішого гімну в світі, втім вельми гідно виглядає поруч із такими славетними мелодіями, як французький чи британський. І безперечно виграшним (як на зухвалий погляд автора) видається на тлі нинішнього гімну Російської Федерації, створеного свого часу для Сталіна
(1 votes, average: 5.00 out of 5)