Восени 1833 року був написаний пушкінський Мідний вершник. Поема мала підзаголовок: “петербурзька повість”. І в цей же час починав створювати свої петербурзькі повісті Гоголь. Пушкіна й Гоголь одночасно в поезії й у прозі починали висвітлювати більшу петербурзьку тему в нашій літературі, продовжену за ними Некрасовим, Достоєвським, Блоком. Ця тема відкрила в наших письменників особливий жанр “петербурзьких” добутків. У російській літературі північна столиця показана фантастичним містом: у ньому сполучалися й переходили друг у
Ми бачимо, читаючи повести Гоголя, як це протиріччя розростається в нього в непомірних гіперболах, у колосальному розмаху гоголівського сміху й у ліричній напрузі вболівай.
У кожній з петербурзьких повістей є хтось один – “істота поза громадянством столиці”, хто відчуває себе винятковим, хто пропадає
Ця подібність проливає світло на них обох: у Пискареве кращає помітні його людська простота й демократизм, а Башмачкин виявляється свого роду мрійником і “романтиком”. Звичайн і незвичайне дуже тісно з’єднуються в їхній долі.
Повість “Портрет” розповідає про художника, що поступився спокусам багатства й слави, що сменяли свій дарунок на гроші, що продали дияволові душу. Мистецтво – це не легка здатність, а подвиг важкого збагнення життя. Тому для мистецтва мало тільки вміння: якби – читаємо ми про Чарткове – він був знавець людської природи, він багато прочитав би в особі молоденької дівчини, що він малював на замовлення; але художник бачило тільки ніжність і майже порцелянову прозорість особи, що силкувалося передати його мистецтво.
Дуже важливо, що “спокусило” Чарткова теж добуток живопису – надзвичайний портрет з живими очами. “Це було вже не мистецтво: це руйнувало навіть гармонію самого портрета”. Загадка портрета приводить у повісті до міркування про природу мистецтва, про розходження в ньому створення, де природа є “у якомусь світлі”, і копії, де “однак же натура, ця живаючи натура”, але вона викликає в глядачі якесь хворобливіше, томливіше почуття – як ці очі на портреті, начебто вирізані з живої людини. “Жвавість” зображення в художника-копіїста для Гоголя – це не просто поверхневе мистецтво: це знаряддя світового зла і його конкретного соціального втілення – грошової влади: з портрета дивляться живі очі лихваря. Це відвертає мистецтво від глибини, що воно покликано розкривати в явищах життя.
Гоголь називав Петербург містом “киплячої меркантильності”, тому поряд з конкретними соціальними мотивуваннями, які в письменника дуже ясні, у повісті основну роль одержує мотив диявольської спокуси. У чому значення цього мотиву? Автор розповідає, що в благочестивого живописця, що создали дивний портрет з живими очами, раптом без усякої причини перемінився характер: він став марнолюбний і заздрий.
Але такі ж непояснені факти трапляються в житті повсюдно: “Там чесна, твереза людина зробилася п’яницею… там візник, що возив кілька років чесно, за гріш зарізав сідока”. Незабаром після Гоголя, і Достоєвський буде зображувати подібні прозаїчні, розповсюджені факти як надзвичайні, фантастичні. Там, де немає видимих причин для перетворень, що відбуваються на очах, – там безсило простої спостереження й опис, “копія”, там потрібна проникаюча сила уяви художника, якому в цих випадках може допомогти фантастичний образ.
Після серйозної фантастики “Портрета”, події в повісті “Ніс” здаються нісенітницею доконаної. Помітимо, що так дивується що відбувається й сам автор повести, що разом зі своїми персонажами теж не знає, що й подумати пр всім це. Кожному, хто дорікне його в повній неправдоподібності, оповідач заздалегідь говорить: “Так, нісенітниця доконана, ніякого правдоподібності”. Автор заздалегідь відмовляється пояснювати, як це може бути, що ніс майора Ковальова виявився запечений у тесті, був кинутий у Неву, але в той же час роз’їжджав по Петербургу в ранзі статського радника, а потім вернувся на законне місце – “між двох щік майора Ковальова”.
У тих місцях, де обривки навіть такого неможливого сюжету могли б все-таки якось зв’язатися, Гоголь раптом заявляє: “Але тут подія зовсім закривається туманом, і що далі відбулося, анічогісінько не відомо”.
Автор начебто говорить нам, що й не треба шукати правдоподібності, суть справи саме не в ньому, в “правдоподібних” границях ніяк не зійдуться кінець і початок оповідання. У підсумку, розглядаючи з погляду правдоподібності сюжет повести, він іде на компроміс, вирішуючи важке запитання таким чином, що подібні події “рідко, але бувають”.
Цікаво, що в первісній редакції повести подію зрештою виявлялося сном Ковальова. Але в опублікованому тексті Гоголь виключив це мотивування, і вес описане стало відбуватися в дійсності, хоча й справді начебто в сні. Треба сказати, що повість багато б втратила у своєму комічному ефекті й у серйозному значенні, якби виявилося, що це все-таки сон, де всяка фантастична логіка в порядку речей. Інша справа – дійсна подія, що відбувається “як у се”.
Тут героєві доводиться кілька разів ущипнути себе й переконатися, що це не сон. Вся чудність “Носа” у тім, що показано реальне життя, у якій небачена подія відбувається в самій звичайній, буденній обстановці.
У повістях західноєвропейських романтиків розповідалося про те, як людина втратила свою тінь або відбиття в дзеркалі; це знаменувало втрату особистості. Гоголівський майор втратив ніс зі своєї особи. Однак для самого майора має той же зміст втрати всієї особистості: пропало “всі що не їсти, без чого не можна не женитися, не одержати місце, і на людях доводитися закриватися хусткою.
Ковальов “втратив особу” і опинився поза суспільством, “поза громадянством столиці, подібно іншим знедоленим і дійсно, що гинуть героям, петербурзьких повістей.
Гоголь в одному листі жартував щодо людського носа, “що він нюхає все без розбору, і потім він вибіг на середину особи”. Саме це особливе, видатне, центральне положення носа на особі “грає” у гоголівському сюжеті. Ковальов так і пояснює в газеті, що йому ніяк не можна без такої помітної частини тіла.
Ніс – це якийсь осередок, “пік” зовнішнього достоїнства, у якому й полягає все існування майора. Помітимо для порівняння, що в трагічному “Портреті” фатальну роль грали живі очі. Отже, нісенітниця “Носа” має свою логіку.
Мовлення идетр виявляється, про важливі для людини речах: як “зберегти особу”, “не втратити себе”; мова йде про людську особистість і “власному місці в суспільстві”. Нісенітниця походить від перетворення цих понять у якісь самодостатні зовнішні речі. Ніс як видна частина стає в центрі цих перетворень: із частини тіла – у цілого пана, з речі – в особу.
Навколо тих же самих питань про особистість і її достоїнство кружляються “Записки божевільного”. У творчості Гоголя цей єдиний добуток, написана як сповідь, як оповідання героя про себе. Поприщин веде свій внутрішній монолог, говорить “сам у собі”, у зовнішнім же житті, перед генералом і його дочкою, він і хотів би багато сказати й запитати, але в нього мова не повертається.
Це протиріччя зовнішнього положення й внутрішньої самосвідомості пронизує його записки, воно й зводить його з розуму.
У першій петербурзькій повісті Гоголя на Невському проспекті самостійно виступають вуси й бакенбарди. Герой “Записок божевільного” відкриває, що його директор департаменту – “пробка, а не директор… От котрої закупорюють пляшки”.
Ми розуміємо, що в його божевільній свідомості відбувається реалізація порівняння. У нездійсненому задумі комедії “Володимир Ш ступеня” герой себе самого уявляв цим орденом. Художникові Пискареву грезится в сновидінні якийсь чиновник, що у той же час чиновник і фагот. Художній мир Гоголя повний подібними перетвореннями людського образа в щось зовнішнє, неживе, речовинне.
Але якщо в цих уподібненнях, у сновидіннях і божевіллях криється дійсна правда, то виникає вона як сигнал на якийсь розлад у реальності, на невідповідність її якимсь внутрішнім законам. І в цьому – сила письменницького таланта Гоголя.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)