ТВОРИ НА НЕЛІТЕРАТУРНІ ТЕМИ
Моя мала батьківщина
Моє рідне село загубилося у таврійських степах. Справжня провінція: до столиці – сотні кілометрів та й до обласного центру – неблизько. Після закінчення школи я залишу мою малу батьківщину, як залишили свого часу мої попередники, як залишать її мої ровесники.
Я поїду здобувати освіту, шукати престижну роботу, нарешті – шукати свою долю в інші місця на землі. Я поки не знаю, куди саме проляже мій життєвий шлях, але знаю напевно, що моє село залишиться зі мною назавжди. Це – як
Я не просто тут народилася і тут пройшло моє дитинство, я вивчала історію моєї малої батьківщини, я навчилася слухати музику століть і бачити в малому селі красу і велич всієї України.
Давно помічено, що степові поселення сповнені таємниці, мудрості і гостинності. Часом здається, що їх ауру живить сама земля таврійська, сама історія, сама давнина. Цими землями пройшло впродовж історії не менше 70 народів і племен. Скрипіли колеса возів і колісниць, пригинаючи до землі срібну ковилу. Мчали на конях сміливі амазонки, нагортали високі кургани
Останнім часом поширилася думка про існування генетичного коду населеного пункту. Це мене зацікавило. Можливо це і є ключ до створення ідеального міста чи села, якому не загрожує втрата свого історичного обличчя і яке не залишатимуть люди в пошуках більш сприятливих умов проживання.
На перший погляд моє село нічим не вирізняється серед інших степових сіл. Але це на перший погляд, бо моє село – це МОЄ село! Двісті років тому воно було засноване переселенцями з північних областей України.
Забудовувалося швидко і хаотично. Можу лише уявити криві та вузенькі вулички з квітучими садами, що схиляли свої віти через низькі тини, наче запрошували подорожнього скуштувати смачних вишень, яблук, абрикосів. Степові сади завжди були сповнені чарівності і романтики, а їхні плоди – особливо жаданими.
А от навесні та восени криві вулички перетворювалися на суцільне болото.
Минали роки й десятиліття. Поступово моє село з низькими саманними хатинами під соломою чи очеретом добудовувалося і ніби піднімалося з колін, ставало вищим і красивішим. В історичному центрі села було акумульовано енергетику і життєтворну силу.
Біля Покровського храму росли старі духмяні акації. В пору їхнього цвітіння тут любили збиратися мої односельці. Грав духовий оркестр, а у верховіттях старезних акацій час від часу здіймався пташиний гомін, і плив над селом духмяний аромат білих квітів.
Над центральною площею села звучала музика століть, і кожен відчував, що село, як непохитна фортеця, стоятиме допоки сяють у високому небі яскраві небесні світила.
Багато воєн, лиха і потрясінь зазнало моє маленьке степове село. Однак вистояло, а люди щоразу після чергового випробування ставали сильнішими і мудрішими.
Я люблю своє село та, на жаль, зовсім скоро залишу його, але завжди житиме в моєму серці тепло батьківського дому і мелодія століть мого степового дива.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)