Для ранньої лірики Павла Тичини характерні музикальність, ліризм, емоційність. У віршах поета звучать частіше запитання, ніж відповіді: Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою?
Про що зітха вітер? Що чують тумани.
Коли гай зелений цілують-милують?
Автор проймається задумою зірок, трави, дерев, струмочку, бо для нього вони неначе живі істоти. І в кожної є своя душа. Вражають і порівняння, які використовує поет. Він знаходить такі слова, які торкаються душі читача.
А роси? Хто скаже, чиї вони сльози,
Такі
Задума звучить і в поезії про кохання. Це пов’язано з великим і трагічним коханням поета до Наталії Коновал. Невиліковна хвороба позбавила її життя.
Ця смерть принесла поетові біль і розпач, але не вбила любові. Свої почуття він передає у вірші, зверненому до рідної сестри своєї коханої:
О люба Інно, ніжна Інію!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
Смуток втрати і розпач передає поет і у вірші “З кохання плакав я…”. Він говорить про те, що його плач став між ним і коханою “мармуровим муром”, благає кохану
Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця!
Буду я журиться.
Але кохання полонило душі молодих людей. А потім обпекло їх жагучим холодом розлучення, завдавши болю тому, хто залишився жити.
Знав я, знав: навіки, – промені, як вії! –
Більше не побачу – сонячних очей. –
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені, як вії сонячних очей!
Але ця дівчина буде вічно жити у віршах, які присвятив їй поет. І доки живе поезія Павла Григоровича, доти буде через його вірші всміхатися його чарівна кохана:
Десь надходила весна. – Я сказав їй: ти весна!
У куточках на вустах
Їй спурхнуло щось усмішками –
й потонуло у душі…