Морально-етична проблематика у романі “На брати брат”

В розвитку української літератури останніх десятиліть одне з провідних місць належить історичній прозі. Твори історичного характеру з’явилися у XVІІІ ст. у Франції і Англії, а в українській літературі – у XІX ст.

Історичний роман – це роман, який побудований на історичному сюжеті і в якому сюжеті відтворюється минула епоха та її діячі. Сюжет будується на документальних фактах, а допомагає “оживити” картини минулого життя художній домисел.

Завдання історичного роману в тому, що він повинен, перш за все, передати дух даного

часу. Не тільки історичні події та особи повинні бути зображені правдиво, а й картини приватного життя, обстановка, особливості мислення, мова, вірування, смаки й уподобання тогочасних людей: речі побуту, одяг, страви мають бути характерними, типовими для зображуваної епохи.

Допомагають письменникові відтворити ту чи іншу епоху історія, археологія, письмові документи, вони поставляють факти, деталі, атрибутику, які зникли з плином часу. Часто автори звертаються і до етнографії та фольклору, які дають змогу відтворити картину життя не тільки матеріального, а й духовного.

Потребу знань про минуле обумовлює рівень

самосвідомості суспільства. Проте, на жаль, довгий час ми були позбавлені можливості об’єктивно висвітлювати нашу історію. Все, що в тій чи іншій мірі пов’язувалося з прагненням народу до самостійного розвитку своєї держави, ідеєю про окремішність української нації, самобутність її культури, вважалося крамольним, “буржуазно-націоналістичним”, а отже забороненим для популяризації. Коріння такого ставлення радянської влади до України, її духовності, історії, звичаїв, традицій беруть початок із зловісного указу Петра І, спрямованого на знищення української мови і літератури та повну асиміляцію українського народу.

3 того часу цензурні комітети переслідували українську історіографію, філософію, писемність. Особливо репресії посилились після безпрецедентних у світовій історії валуєвського та ємського указів царського уряду. Сімдесят років радянської влади позначені ще більш підступними утисками, що втілювалась вишуканими методами, прикрашались облудними гаслами про двомовність.

І тільки недавно впали столітні пута цензури й маємо змогу повернутися до історичної правди, керуючись власними, а не чужими національними інтересами. Зараз історична проза багато вивчається, в ній ми бачимо зв’язок різник епох, потребу для сьогоднішніх і наступних поколінь тих цінностей, які виробило людство в минулому.

Кращі історичні твори відзначаються передусім саме постановкою тих соціально-філософських проблем, які переростають кордони відображуваної доби і набувають загальнолюдського звучання. Це проблеми добра і зла, слова і вчинку, правдивого і фальшивого свідчення про свій час, збереження історичної пам’яті як запоруки майбутньої надії людства, спадкоємність прогресивних ідей, принципів народної моралі естетики.

Ці проблеми вирішуються в багатьох творах сучасних українських письменників. До нашої історії зверталися Р. Іваничук (“Мальви”, “Орда”), Р. Федорів (“Жбан вина”), В. Шевчук (“Велесич”), П. Загребельний (“Диво”), Р. Іванченко (“Гнів Перуна”), Ліна Костенко (.”Маруся Чурай”) та ін.

Багато творів на історичну тематику знаходимо в творчому доробку Ю. Мушкетика. Власне і починав він як історичний белетрист, написавши в 1955 р. перший свій роман “Семен Палій”. Наступним був твір “Гайдамаки” (1957 р.) Потім настає тривала перерва – Ю. Мушкетик переходить на сучасну тематику. Але в 1971 р. Мушкетик друкує велике історичне оповідання “Смерть Сократа”, у 1978 р. – “Суд над Сенекою”.

Наступний етап – “Жовтий цвіт кульбаби”.

У 1984-1985рр. письменник завершує другу редакцію роману “Яса”. Мушкетик змальовує картину цілої історичної доби, прозваної в народі “Руїною”. Це був час, коли Україна стає ареною жорстокої боротьби за сфери впливу між сусідніми державами – Польщею, Москвою, Туреччиною.

Як своєрідний осередок вольності описує автор Запорізьку Січ, з притаманним її устроєм, побутом і звичаями. У творі не ідеалізується козацьке життя, але автор підкреслює важливе значення Січі, яка упродовж ряду століть залишалася вогнищем і головним гальванізатором визвольних рухів і могутнім щитом проти нападів завойовників.

У романі Мушкетик піднімає ряд важливих проблем: незахищеність українських земель, безперервні агресії зовнішніх ворогів – польських, татарських, турецьких поневолювачів, бoротьба за владу “маріонеткових” гетьманів, нескінченні міжусобні війни. Він не випадково описує саме добу занепаду та спустошення, бо саме в такі трагічні моменти відбувалися гартування духу, випробування на стійкість, нагромадження фізичних і духовних сил для нового піднесення.

На сторінках роману живуть, мислять і діють як справжні історичні особи, так і персонажі, вигадані творчою уявою автора. Кожний з них є цікавим і неповторним; для кожного Мушкетик знаходить певну рису, що дозволяє підкреслити індивідуальність кожного персонажа, його герої не просто здійснюють певні вчинки, а й намагаються осмислити свій час і себе в ньому, замислюються над людським життям і своїм покликанням на землі. Роман привертає увагу читача простотою і доступністю оповіді, динамічним сюжетом, романтичними історіями. Він має певний набір притаманних для роману елементів: зрада, погоні, ув’язнення.

Наступним твором на історичну тематику був роман “На брата брат”. Мушкетик писав про цей твір: “Це, можливо, найкращий мій роман”. У ньому автор піднімає важливу проблему національної незгоди, яка завжди ставала тим каменем спотикання, об який розбивалися кращі наміри борців за незалежну Україну.

Центральним персонажем змальовує Мушкетик гетьмана І. Виговського. І пояснює свій вибір: “Постать Виговського в нашій історії поцінована чомусь дуже неправильно. Навіть в українських козацький літописах гетьман трактований, я б сказав, не вельми добре. Він поданий як запроданець, зрадник,, підступна людина. Це абсолютно несправедливо. Скільки я прочитав різних документів, ніщо цього не підтверджує.

Виговський був великим українським патріотом”.

В період гетьманування Виговського особливо загострилося боріння двох напрямків: Виговський підтримував орієнтацію України на цивілізовану Європу, в той час як багато сил тягнуло її в інший бік – бік азіатщини. Виговський намагався побудувати державу, але це йому не вдалося. У творі Мушкетик намагається пояснити причини такої невдачі: затиснення гетьмана з усіх боків, коли кожен хоче стати гетьманом, дістати булаву, розпорошеність, незібраність нації, відсутність єдності – все це призвело до того, що справу Виговського, який переміг своїх недругів, потім під Конотопом блискуче розбив усі московські війська, через внутрішні суперечності й вождизм було погублено.

У романі автор піднімає найважливішу тогочасну проблему – міжусобиці та розпорошеність українських земель.

Історична проза вже не раз була об’єктом дослідження цілого ряду літературознавців. Про неї писали С. Андрусів, В. Дончик, М. Ільницький, М. Жулинський, М. Слабошпицький, Т. Салига тощо. Однак цілісних досліджень, присвячених історичній романістиці Ю. Мушкетика, не надто густо, хоча про нього писали і С. Плачинда і М. Слабошпицький і Л. Федоровська.

Бажанням глибше пізнати особливості розвитку сучасної історичної романістики, художню своєрідність історичної прози Ю. Мушкетика і зумовлена Актуальність нашої дипломної роботи.

Об’єктом дослідження є романи Ю. Мушкетика “Яса” та “На брата брат”.

Предмет дослідження – історична правда і художній вимисел у даних творах, своєрідність художнього мислення Ю. Мушкетика та відмінність поетики даних творів від історичних романів інших прозаїків.

Виходячи з цього, у роботі ми ставили такі завдання:

Визначити жанрові та стильові особливості прози. Ю. Мушкетика;