Видатний український письменник Борис Грінченко присвятив багато оповідань зображенню важкого життя українських селян. Автор на власні очі бачив жахливі умови, в яких доводилося існувати злиденним сім’ям. Грінченко вважав своїм моральним обов’язком розповісти у своїх творах про трагедію народу.
Особливо глибоке й щире співчуття викликає оповідання “Без хліба”, головний герой якого, рятуючи близьких людей від неминучої голодної смерті, змушений був красти зерно.
Сім’я Петра – головного героя оповідання – жила
Не було навіть борошна, щоб спекти перепічки. Матері було нічим годувати дитину, і та заходилася від гіркого плачу. Той дитячий плач Петрові “мов ножем серце краяв”. Що робити?
Куди податися бідному селянинові? У кого позичити борошна? У сусідів така сама скрута, а багаті не дають, бо Петро вже в них позичав. Поткнувся до старости, щоб той дозволив із гамазеї мішок зерна позичити, та той виявився таким чесним, що хоч зразу на цвинтар іди.
Ситуація була безвихідна.
Здається, єдиним
Доведений до відчаю, селянин приймає рішення вкрасти трохи зерна.
Петрові поталанило: він здійснив свій небезпечний задум спокійно й без свідків. Хліб удома з’явився, але зіпсувалися стосунки між чоловіком та дружиною. Петрові почало здаватися, що його щастя загинуло, що щастя в них було навіть тоді, коли не було хліба. Селянина мучила совість.
З одного боку, він зробився злодієм, а з іншого боку, Петро не мав вибору. Горпина все це теж добре розуміла, але не погоджувалася з вирішенням життєвих проблем таким чином. Жінка мала розвинене почуття людської гідності, хоча й була родом із бідної селянської родини.
Горпина каже чоловікові: “Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося”.
Автор майстерно зображує душевний стан Петра. Селянин і так не знаходив собі спокою, а тут ще й дружина дорікає. Борис Грінченко пише: “І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому… крикнути: “Це я вкрав!” Петро зізнався односельцям у вимушеному злочині, і з його плеч наче звалився важкий тягар провини.
На щастя, сільська громада нічого не заподіяла Петрові, адже “не розумом, а якось серцем почула, як він міг дійти до такого діла”. І знову в оселі Петра й Горпини настали злагода та спокій. Горпина вибачила йому ту крадіжку, і подружжя стало жити, як жило раніше.
Майстер художньої прози Борис Грінченко на прикладі Петра, Горпини, сільської громади доводить, що селянин – людина працьовита й порядна. Також автор розуміє, що всі рівні перед законом. Якими б мотивами не виправдовувався злочин, він залишається незаконною справою.
З любов’ю й повагою описуючи українських селян, Борис Грінченко пишається високою моральною чистотою їхніх стосунків і вчинків.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)