Модернізм (фр. moderne – сучасний, найновіший) – загальна літературно-мистецьких тенденцій неміметичного гатунку на межі ХІХ-ХХ ст., що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обгрунтованої філософією позитивізму Ця філософія обстоювала емпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання при принциповому нехтуванні іншими, зокрема, ірраціональними джерелами та посталою на підвалинах цієї філософії “соціально-реалістичною критикою”, схильною взалежнювати талант від
М. як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі поширився у європейських літературах (“Молода
Хемінгуей, В. Фолкнер, Г. Грін та ін.). Будучи визначеним періодом історії літератури, М. різниться цим від “модерності”, що асоціюється з динамічним поняттям “сучасність”, запровадженим у мистецтво XVI ст. як номінальна можливість кожного історичного моменту поставати генетичним продовженням “усіх попередніх сучасностей” (М. Ігнатенко). На превеликий жаль, справа усвідомлення М. ускладнена тим, що він поціновувався не в іманентних йому, а в позаестетичних категоріях, з погляду позитивістської естетики.
Водночас термін “М.” не дістав адекватного, якомога точнішого визначення. Категоріальна недосконалість літературознавства (мистецтвознавства) неминуче призводить до понятійної дифузії, коли М. ототожнюється з певною стильовою течією, що є частковим проявом цілого явища, або ж переплутується (аберується) з декадансом, з яким він мав спільне джерело – “філософію життя”, але не був схильним до гіпертрофування “присмеркової доби” та естетизації потворного. Разом з тим М. відмінний і від свого відгалуження – авангардизму, перейнятого деструктивним пафосом, епатаційним пуерилізмом, деестетизаціею мистецтва, прагненням розмити його “береги”. Натомість концепція М. мала конструктивний характер, окреслені естетичні критерії у виразних межах мистецтва як нової реальності, рівновеликої довколишній дійсності, актуалізувала неміметичні форми художнього мислення, які у творчості письменників-модерністів співіснували разом з традиційними міметичними, що зазнали глибокої переоцінки.
Цією суттєвою ознакою М. різниться і від свого наступника – постмодернізму, схильного до “концепційної” та стильової еклектики. В українській літературі, зважаючи на неприхильну національну історію, М. набував специфічних рис, тому при сприйнятті його некоректно шукати прямих аналогій між “Молодою Бельгією” чи “Чеською модерною”, що розвивалися за інших, сприятливих для творчості обставин, “підтягувати” його до першовзірців європейського мистецтва. М. Вороний від імені своїх ровесників зважився досить несміливо заявити свої права на мистецтво, на творчість: “хоч трошки філософії, де хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою”.
На підставі звернення поета до тогочасної літературної громадськості з’явився альманах “З-над хмар і з долин” (1903), котрий був спробою наближення “до новіших течій і напрямів у сучасних літературах європейських”. Такою метою перейма-лися М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи аналогічний альманах “З потоку життя” (1905), і представники “Молодої музи” (П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), “Української хати” (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, Олександр Олесь, М. Вороний, М. Жук та ін;), М. трактувався його прихильниками як єдино можливий у ті роки перехід українського письменства у нову якість. Особливого загострення в літературі зазнав естетичний імператив, що відновлював нехтувані позитивістами (передовсім народниками) “кордоцентричні” основи національної ментальності, обстоював право людини не просто на прекрасне, а на вищий, “надземний” ступінь краси. Український М. постав не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на основі відновлюваної вітчизняної традиції, зокрема “філософії серця”, що виявила чимало спільних ознак з “філософією життя”.
Вперше за свою історію українське письменство зважилося поставити естетичний критерій на центральне місце у мистецтві. Водночас воно не забувало свою роль у загальнонаціональному контексті. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського М., тому його слід пов’язувати не так з “кризовими” моментами початку XX ст., як із хвилею нового, національно-визвольного піднесення. Сферою діяльності нашого М. виявилася нація, але не тільки в онтологічній та морально-етичній площинах, як у народників, ай у філософській та естетичній. Типовий приклад – лірика Олександра Олеся, В. Пачовського.
Таких прикладів безліч у доробку “хаїян”, “молодомузівців”, “музагетівців” чи “митусівців”. М. був поворотним новаторським рухом в українській літературі, але таким не сприймався. На початку століття спалахнула некоректна сутичка поколінь, що мали відмінні ціннісні орієнтації, користувалися відмінним понятійним апаратом з різних – естетичної та позаестетичної – сфер.
Грубі випади з усіма ознаками знехтуваної еристики спостерігалися на сторінках газети “діло” проти Ольги Кобилянської та М. Яцківа, “Руслана” – проти В. Стефаника, “Ради” – проти “хатян” і т. п. На жаль, присуди опонентів М., здійснені з позамистецьких платформ, майже на ціле століття запанували в літературознавстві, перешкоджаючи висвітленню його за об’єктивними критеріями. Лише наприкінці XX ст. наукова рецепція намагається адекватно висвітлити М, як перспективний період в історії літератури.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)