Тема п’єси Островського – зображення “темного царства” російського життя, його побуту й вдач. Для втілення образа цього царства на сцені драматург придумав ціле місто Калинов, що стоїть на березі Волги. Ідея п’єси, як здається, найкраще сформульована Добролюбовим у статті “Промінь світла в темному царстві” (1859). Критик побачив у п’єсі глибокий соціальний зміст, тому що загибель Катерини означає кінець “темного царства”: якщо замужня жінка не витерпіла й повстала проти законів “темного царства”, те воно неминучо
Це, на думку критика, робить “освіжаюче”, оптимістичне враження, хоча п’єса закінчується трагічною загибеллю головної героїні. Образ Катерини виконує в п’єсі принаймні дві функції.
По-перше, завдяки йому виражена головна ідея п’єси. По-друге, цей образ розкривається у взаємодії з усіма іншими персонажами, а вони, у свою чергу, – у порівнянні з головною героїнею Тобто через образ Катерини характеризується все місто Калинов, всі представники “темного царства” – і самодури, і жертви. Катерина представлена Островським як сильна, цільна людина. Це видно вже з її вчинків у дитинстві,
У молодості вона не побоялася полюбити Бориса й зізнатися у своєму гріху перед чоловіком у присутності свекрухи.
У цьому змісті Катерина принципово відрізняється від Варвари, що теж хоче надходити по своїй волі, незалежно від маменьки. Однак у Варвари не вистачає сили характеру відкрито протистояти законам “темного царства”, тому принципее життя такий: “По мені роби, що хочеш, аби тільки все шито так крите було” (ІІ,2). Сильна натура Катерини виявляється й у відносинах зі свекрухою.
Між ними багато загального.
Кабаниха сама має надзвичайно вольовий характер: вона спокійно й рішуче підкоряє собі всіх навколишніх, починаючи з рідного безвладного сина Тихона й кінчаючи богатим купцем Диким – грозою міста Ка-линова. Останнє доводить сцена, коли Марфа Ігнатіївна швидко заспокоює купця, що розгулявся: “Ну, ти не дуже горло-те розпускай! Ти знайди подешевше мене! А я тобі дорога! Ступай своєю дорогою, куди йшов” (ІІІ,2).
Але ж зі слів Бориса відомо, що вдома всі тремтять перед владним Савелом Прокофьевичем і дружина з ранку благає всіх не сердити його.
Виконати це прохання неможливо: Дикої знає, що грубою лайкою може підкорити собі всю сім’ю, і користується цим. А в зіткненні із сильними й незалежними людьми він сам боїться: один раз Дикої злякався гусара, що вилаяв його, важливого купця, на поромі. Одночасно від Вані Кудряша Дикої терпить навіть заперечення, тому що спритний прикажчик потрібний хазяїнові для успішної торгівлі.
Іншими словами, влада Дикого й Кабанихи досить неміцна, як і взагалі влада “темного царства”, – вона поширюється тільки на слабкі й залежних людей У характерах Кабанихи й Катерини можна відзначити не тільки загальні риси (силу волі), але й принципову різницю. Кабаниха вимагає зовнішнього дотримання старих звичаїв. Вона, наприклад, дорікає невістку, що та не виє півтори години після від’їзду чоловіка на порозі будинку, демонструючи в такий спосіб сусідам (!) свою гарячу любов до чоловіка.
Коли Катерина, прощаючись із Тихоном, обіймає його, Кабаниха різко зупиняє її: “Не з коханцем прощаєшся!
Аль порядку не знаєш? У ноги кланяйся! ” (ІІ,5). Ясно, що Марфу Ігнатіївну хвилює насамперед дотримання обряду, а для Катерини важливі самі почуття.
Коли вона розповідає, як жила в дівчинах у рідному домі, Варвара зауважує, що й у Кабанових “всі те ж саме”, на що Катерина заперечує: “Так тут всі як з-під неволі” (І,7). Сила характеру Катерини проявляється в порівнянні із трьома героями, яких варто віднести до жертв “темного царства”: у порівнянні із чоловіком, Борисом, Кулигиним.
Тихін зовсім безвладна особистість, у всім підкоряється матері. Він повторює за нею накази дружині при розставанні, хоча розуміє, що цим кривдить Катерину, але противитися волі Кабанихи не може. За наказом матері він б’є дружину після її покаяння А коли Кулигин радить йому простити Катерину (” Сам-Те, чай, теж не без гріха” V, 1), відповідає: “От маменька говорить – її треба в землю закопати!
А я її люблю, мені еежаль пальцем торкнути” (V,1). Тільки смерть Катерини доводить Тихона до бунту проти маменьки: він принародно дорікає Кабаниху в загибелі дружини (V, 7). Борис є такою же слабкою, безвладною людиною, як і Тихін Різниця між ними чисто зовнішня: Борис тільки більше утворений, душевно більше тонкий, але він також беззастережно підкоряється дядькові Дикому, як Тихін – маменьке.
Духовна слабість Бориса особливо яскраво проявляється в заключній сцені на березі Волги, коли він назавжди прощається з Катериной (V, 3). Вона просить взяти її із собою, а він відповідає, що не можна, – не зі своєї волі їде. При цьому його дуже турбує, як би його й Катерину не застали тут разом.
Отже, образи Тихона й Бориса тільки оттеняют сильний характер головної героїні. У п’єсі присутні кілька персонажів, які практично не беруть участь у сімейному конфлікті: Ваня Кудряш, міщанин Шапкин, божевільна бариня, мандрівниця Феклуша й т. буд. Вони потрібні драматургові для того, щоб створити образ провінційного міста, показати обстановку дії, вдачі жителів, які оточують Катерину.
Кулигин у цьому змісті – персонаж чудовий. Він є механіком-самоучкою й, так сказати, міським мудрецем. Але й Кулигин не піднімається до протесту проти “темного царства”. Коли він просить у Дикого гроші на сонячний годинник, купець, по своєму звичаї, лає його й нічого не дає И отут Кулигин вимовляє знаменну фразу: “Робити нема чого – треба скоритися” (ІV,2).
У місті Калинове все покоряються законам “темного царства” або пристосовуються до них, і тільки Катерина своїми вчинками (принародним покаянням і самогубством) повстає проти влади “темної сили”. Підбиваючи підсумок, відзначимо, що, з одного боку, п’єса Островського є побутовою драмою, де розповідається звичайна сімейна історія – зрада дружини.
Але, з іншого боку, п’єса може бути розглянута як соціальна трагедія, тому що в ній поводження Катерини розцінюється не стільки як зрада чоловікові, скільки як протест проти несправедливого пристрою російської сім’ї, російського суспільства взагалі. Саме таке тлумачення п’єси знаходимо в статті Н. А. Добролюбова “Промінь світла в темному царстві”. Відомі кілька цікавих розборів “Грози”, які належать Д. І. Писарєву (“Мотиви російської драми”), А. А. Григор’єву (“Після “Грози” Островського.
Листа до І. С. Тургенєва”), але стаття Добролюбова здається найбільш удалим відкликанням на п’єсу Критик побачив у місті Калинове художнє узагальнення російського життя напередодні скасування кріпосного права й державних реформ 60-х років XІX століття.
Численних героїв – жителів міста Калинова – можна розділити натри нерівні групи: (1) переважна більшість – жертв “темного царства”; (2) меншість – багатії-хазяї “темного царства”; (3) тільки одна людина – Катерина, що не належить ні до жертв, ні до хазяїв, тому що не хоче ні “рабствовать” (І, 7), не гнітити. Отже, старе життя, старі вдачі, на думку Добролюбова, уже не можуть підкоряти собі й контролювати прагнення людей до нового, вільного життя. Нове життя, що представлене в “Грозі” образом Катерини, обов’язково переможе, хоча б ціною багатьох жертв. Добролюбова, як переконаного революційного демократа, ці жертви не страшили: вони, якщо вже без них нічого не домогтися, були виправдані високою метою – щасливим майбутнім Росії
(2 votes, average: 2.50 out of 5)