Краса душі Катерини. За п’єсою О. М. Островського “Гроза”

Сонце в небі високо, стежина біжить далеко, бреде по ній красна дівиця. Стомилася вона, змучилася: за довгий свій шлях три пари башмаків залізних стоптала, три чавунні посохи зламала і три кам’яні проскури згризла. Як я любила в далекому своєму дитинстві читати і слухати казку про Фініста – ясного сокола, про його наречену і велике її кохання, що зуміло всі перепони здолати, усілякі втрати і біди зазнати заради того, щоб із ним, єдиним, обраним її серцем, до кінця розділити долю. Я завжди згадую цю казку на уроках літератури. Пригадала її, коли

ми читали сцену прощання Бориса і Катерх ни з драми О. М. Островського “Гроза”.

Перед нами російська жінка, може, найзагадковіша і незбагненна в нашій літературі, яка не змогла жити і загинула, кинувшись у Волгу. Як тільки ні намагалися пояснити її вчинок: і темне царство загубило, і діточок, які б утримали, не було, і, пішовши проти власних правил, примиритися з цим не змогла.

Напевно, у кожному поясненні, особливо в останньому, є своя правда. І все ж таки – ну як повірити, що через Кабаниху, через її ворожість і докори могла Катерина, глибоко і щиро віруюча, зважитися на подібне? Та й духовно вона набагато

сильніша за свекруху і тому зовсім її не боїться. І якщо терпляче зносить всі утиски, то тільки тому, що ніби їх зовсім і не помічає. Наказали попросити пробачення – попросила, наказали слухатися – слухається, але це поки не зачепили її душу, не потривожили волю. Кабаниха тому і шаленіє, що невловимий, непідвладний їй Катеринин опір, як непідвладні їй її розум, серце, і тут вона – і немає її.

Та й сама Катерина знає, що захоче вона вирватися на волю – і ніщо не утримає, не зупинить.

Але чому ж вона – така гарна, сильна, горда – змирилася з цим побутом, з брехнею, грубістю, лицемірством? Та тому, що вона, змиряючись з цим страшним, смердючим життям, спокутує свій гріх.

Є на Русі дівчата, які приходять у цей світ Христовими нареченими, із незвичайно чистою і невинною люблячою душею; їхній шлях йде до монастиря. Живуть вони в злагоді зі світом, із собою, з людьми – ясно, гарно і чисто. Так само жила до заміжжя і Катерина. Хто знає, що змусило її зважитися змінити свою долю, піти всупереч Божій волі.

Але як же після цього занудьгувала, заметушилася її душа, ніщо стало їй не миле, тільки і залишилися спогади про те далеке чудове життя, коли серце всілякий день раділо. Як же Катерині не мучитися, як не тужити за втраченим блаженством! її душа в інший світ неслася, їй те відкрито було, що іншим людям за все життя невідомо. Все її життя до заміжжя чистим і радісним було.

Безмежною любов’ю до Бога, до людей, до сонечка, до квітів світиться уся її істота. І хіба можна їй жити після того, як сама свою радість убила, душу зрадила, тим самим страшний гріх учинила?

От тільки Борис, такий несхожий на всіх інших, добрий, лагідний і всією душею до неї. Здається їй, що з ним пов’язана надія. Але хіба себе обдуриш, вона почуває, що і в його почутті не знайти їй спокою, серцем чує: не чекати їй від цього гріха радості, але і терпіти цю муку сил немає. Не кохання, а приреченість штовхає Катерину до Бориса.

Не може він дати їй щастя, і вона його в ньому і не шукає. Яке вже тут щастя, якщо чоловіка зрадила, клятвою, даною в церкві, перед Богом поступилася…

Як же жити їй далі? Якщо навіть після того, як у гріху перед усіма покаялася, не стало їй легше. Повернутися Де чоловіка і свекрухи неможливо: там усі чужі.

А більше нікуди. Один шлях – у Волгу. От воно, те, що штовхнуло її у Волгу: неможливість жити так, як жила останнім часом. Для Катерини, чистої і закоханої, хоча і заблудлої душі, не померти по своїй волі, а продов жувати існувати у лицемірстві, удаваності, брехні – от що великий гріх. Кохання російської жінки завжди було зігріте почуттям, яке підносить відношення до коханого, до сім’ї на особливу духовну висоту.

Вона і справді рятувала і себе, і своїх рідних, даруючи їм теплоту і ніжність своєї прекрасної душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Краса душі Катерини. За п’єсою О. М. Островського “Гроза”