Російська література про Велику Вітчизняну війну споконвічно була пронизана героїчним пафосом. Астафьев теж ставиться до цього часу тремтливо. Але він трохи зміщає традиційну оптику в підході до цієї теми: для нього й Вітчизняна війна – це насамперед війна, тобто якийсь протиприродний стан миру, концентроване втілення хаосу, наочне втілення тих сил і умов, які протилежні людській натурі по визначенню й здатні тільки руйнувати душу.
Уже “Зорепад” (1961), перша повість Астафьева про війну, відрізнялася по своєму пафосі від типологически
Але якщо в інших авторів причиною трагедії ставала загибель одного з молодих героїв там, на фронті, то в Астафьева трагедія загиблої любові начисто позбавлена героїчного ореола. Просто мама медсестри Ліди, що полюбив Ведмедик Ерофеев, інтелігентна, розумна жінка, делікатно просить його:
“Михайло, будьте розумником, побережіть Ліду Не вчасно все
Розлука, сльози, горе!. Припустимо, любові без цього не буває. Але адже й горі горю ворожнеча.
Допустимо, ви збережетеся. Допустимо, вас скалічать ще раз і несильно скалічать, і ви повернетеся. І що? Яке у вас утворення?..”
И Ведмедик її розуміє. Він іде в пересилання й звідти з першим “покупцем, що попався,” відбуває на фронт. Він відкинув свою першу, найдорожчу любов.
Сам відмовився від, можливо, єдиного за все життя щастя. І відмовився від любові Ліди саме з любові, з жалості й турботи про її долю.
Сусіди по пересиланню, бачачи, як горює Ведмедик, співчутливо дають йому недокурок: “Убили кого-небудь? – запитав мене з темряви той, що давав докурити. – Убили… – Коли тільки й кінець цьому буде? – зітхнув усе той же солдат. – Спи давай, хлопець, якщо можеш…” По Астафьеву, те, що відбулося з Ведмедиком Ерофеевим, рівноцінно загибелі. Такого дозволу любовної колізії немає більше в жодній книзі про Вітчизняну війну.
На початку 70-х років побачило світло самий доконаний твір Віктора Астафьева – повість “Пастух і пастушка”. У книжкових публікаціях автор поставив дати: 1967-1971. За цими датами не тільки роки напруженої роботи, але й роки, витрачені на “проштовхування” повести у світло. Її кілька років “витримували” у журналі “Наш сучасник”, де сам Астафьев був членом редколегії.
Усе пояснювалося незвичним для радянської літератури зображенням Вітчизняної війни. В “Пастуху й пастушку” війна з’являється як Апокаліпсис – як якесь всесвітнє зло, жертвами якого стають всі, росіяни й німці, чоловіки й жінки, молодики й старці.
Повість Астафьева перенасичена страшними натуралістичними сценами й подробицями, що відтворять жахливий лик війни. Обгорілий водій і його “розпачливий лемент до невідомо що куди поділося неба”. “Запах парної крові й вибухівки”, що залишається від людини, що подорвались на міні. Трупи, що вмерзнули в сніг.
Німець із відірваними ногами, що простягає штамповані швейцарські годинки з мольбою: “Хильфе!”… Деякі натуралістичні подробиці перетворюються в Астафьева в лиховісні апокалиптические символи. От приклад:
“Величезна людина, ворушачи величезною тінню й, що розвіваються за спиною смолоскипом, рухався, ні, летів на вогненних крилах до окопу, трощачи все на своєму шляху залізним ломом Тінь його металася, то збільшуючись, те зникаючи, він сам, як виходець із пекла, то розпалювався, то темнів, провалювався в геєну вогненну. Він дико вив, ощиряючись, і чудилися на ньому густі волосся, лом уже було не ломом, а видертим з коренем дрюччями. Руки довгі з пазурами.
Холодом мороком, лешачьей стародавністю віяло від цього чудовиська”.
Буквально вогненний ангел з Апокаліпсиса або якийсь доісторичний звір – але ж це просто автоматник, на якому спалахнуло маскувальне простирадло. Це характерний для батальної поетики “Пастуха й пастушки” прийом – переклад безпосереднього зображення в містичний план. Страшне місиво, що залишилося на місці бою викликає тут таку асоціацію: “…Усе розірвано, роздавлено, побито всі, як після светопреставления”. Або: “Як примари, як нежити, з’являлися з тьми розсмиканими групами заблудлі німці”. (В одній з редакцій повести був епізод – наш зв’язковий, що ніяк не може знайти потрібну йому частина, скаржиться: “Він кружляє нас… нечистий, чи що?”) И довершує цей апокалиптический ряд традиційний у такому контексті лиховісний образ вороняччя: “Вороняччя чорними лохмами виникало й кружлялося над ярами, мовчазне, зосереджене…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)