“Мина Мазайло” – це твір про трагікомічність життя, про людські характери і вподобання, про вічну силу кохання. Але найперше – це твір, у якому гостро стоїть проблема вибору: бути справжнім патріотом України чи перетворитися на людину без роду і племені, яка відмовляється від свого коріння, від рідної мови. Твір “Мина Мазайло” – це філологічна п’єса й тому, що піднімає питання мови, і тому, що в багатьох сценах звучить вишукана колоритна розмовна мова у всьому багатстві української лексики. Краса й мелодійність мови розкриваються
Він увесь у сучасності і не приймає речей-символів минувшини: шароварів, вишиванок, старосвітського життя. Мокій у захопленні від того, що написи у деяких фільмах зроблено справжньою українською мовою, і гостро не приймає “неправильно написану афішу, вивіску або таблицю – і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову… ” Він звертає увагу на те, з чим більшість жителів зрусифікованого Харкова змирилися, байдуже проходять мимо,
Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами!
Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову… “, – з болем і пристрастю говорить хлопець Улі, відчуваючи в ній близьку душу.
Уля, росіянка за походженням і вподобаннями, через Мокія спочатку зацікавилася мовою, а потім зрозуміла, відчула всю її красу. Цікаво спостерігати за використанням у п’єсі слова “бринить”. Спочатку його промовляє Мокій, і воно звучить як символ краси української мови. Потім письменник передав його як естафету Улі, і воно точно охарактеризувало внутрішній стан дівчини (“В Улі забриніло в грудях”).
Пізніше читаємо точно таку ремарку щодо Мокія. Слово “бринить” засвідчує, що між двома молодими людьми виникає справжнє почуття, їх душі з’єднує найтонша і найміцніша нитка, яка бринить від ласкавого погляду, тихого слова. Українське слово стає справжнім, реальним героєм п’єси “Мина Мазайло”.
Воно живе, діє, зближує людей, робить їх щасливими.