Складні почуття наповнювали душу Миколи Куліша, коли він починав писати свою п’єсу “Мина Мазайло”. Усім серцем прийняв він революцію, мріяв про “голубий соціалізм”, який так палко проголошував його Малахій. Але дійсність 20-х рр. минулого століття вносила сум’ятицю в його душу: гостро постала національна проблема. Українцям, їх культурі, мові не вистачало місця на власній Україні.
Куліш пише комедію, темою якої є, за його словами, “міщанство й українізація”. Службовець Мина Мазайло прагне змінити своє прізвище, бо вважає,
Тому й запрошує стару “гімназіальну вчительку” з “чудовим” прізвищем “Баронова-Козино”, щоб навчила його російської мови. Та ніяк у Мазайла не виходить, “лихо віковічне”, “оце саме “ге””. “Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною…”, – бідкається Мазайло. Страждає Мина і від того, що його син ударився в “українські фантазії”, у той час як сам він
Обмежена (“життя – то є все…” – така її “філософія”), вона пропонує провести “дискусію” про “українців”. Тьотя ніяк не може зрозуміти, “що таке українці хто вони такі: євреї, татари, вірмени”. Ось такі, як вона, і проводили русифікацію українців.
Щирим патріотом України постає дядько Тарас, який захоплюється її славною історією, мріє про єдину Україну, в якій об’єднались би і західні, і східні землі. “Галичина – наша, українська, і галичани – наші брати – українці, яких одірвали од нас, а нас од них…”, – переконаний Мокій, його племінник.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)