И голуб їсть із рук моїх пшеницю А недописану мною сторінку. Божественно спокійна й легка. Допише музи Смаглява рука… А. Ахматова Ганну Ахматову неможливо назвати поетесою. Вона завжди була поетом, зі своїм голосом, тематикою й ні із чим не порівнянним ліризмом.
Сміло, яскраво й широко ступнула вона в російську літературу, залишивши в ній незгладимий слід. Молюся віконному променю – Він блідий, тонкий, прямий. Сьогодні я з ранку мовчу, А серце – Навпіл, На рукомийнику моєму Позеленіла мідь.
Але так грає промінь на ньому, Що весело
…А там мій мармуровий двійник. Повалений під старим кленом, Озерним водам віддав лик, Слухає шерехам зеленим. І миють світлі дощі Його запечену рану. Холодний, білий, почекай, Я теж мраморною стану.
Здається, її душу переповняли вірші, вони виливалися через край, заповнюючи весь простір навколо. Це був захват творчістю. Часом Ахматову пугала власна геніальність
Вона
Або це ангел мені вказував Світло, невидимий для нас? Запитуючи: “за що?”, Ахматова лукавить. Вона прекрасно розуміє, що дарунок передбачення й талант вимагають жертовності від поета
Він володар душ, але й заручник вічності. Як дим від жертви, що не міг Злетіти до престолу Сил і Слави, А тільки стелиться в ніг, Молитовно цілуючи трави, – Так я. Господь, простягнена ниц: чи Торкнеться вогонь небесний Моїх вій, що зімкнулися, И німоти моей чудесної? Протягом усього Творчості Ахматова зверталася до біблійних мотивів як до яскравого художнього засобу, що підкреслює масштаби трагедії, пережитої людиною. Ця тема постійно звучить у її “Реквіємі”, прориваючись криками нещасної матері, що дивується, що вона ще жива після всіх страждань, що випали на частку її сина, близьких, країни
Хор Ангелів велика година восславил, И небеса розплавилися у вогні. Батькові сказав: “Почто Мене залишив!” А
(1 votes, average: 5.00 out of 5)