Мельник Василь – Світлячок (Збірка)

Казки “Господар гаю”, “Крилаті майстри”, “Сонечко і сонячні зайчики”, “Світлячок”.

СВІТЛЯЧОК Щовечора, коли сонце ховалося за високі гори на спочинок, а у ліс тихо приходила темна ніч, світлячок вибирався на високий пеньок край лісової стежини і своєю голівкою підіймав ліхтарик. Зовсім крихітний, але його жовтогарячі промінці всю ніч освітлювали стежину, якою ходили мешканці лісу, аж поки червоне сонце знову не з’являлось з-за шпилів далеких гір. Метелики, джмелі, павуки, жуки-рогачі та безліч інших комах у барвистих киптариках дуже раділи з появи світлячка зі своїм ліхтариком.

А йому теж було приємно, адже він робив добро, дарував комахам радість. На тій стежині, котру осявав світлячок, лежав з усіх боків гострий сірий камінь. Лежав – і ні з місця, навіть пишався, коли його всяк обходив, остерігаючись покалічити крило чи ніжку. – Хай бачать, який я! – думав про себе чванько.- Ич, як мені всі кланяються!

Я – неабиякий камінь! – та й заснув міцним сном. А з віконечка своєї хатинки, що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць

зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун – жучок-скакунець у попелястих штанцях. – От коли б той ліхтарик погас.

Сміху було б! дядько джміль, повертаючись додому, зачепився б за гостробокий камінь та й мішок свій з дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити? І жучок застрибав з кутка в куток своєї хатинки, обмірковуючи лихий намір. Зрештою, надумався.

Знайшов шматок гуми і змайстрував рогатку. Кульку зробив з кори старого дуба. Відчинивши віконце, він стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка.

Та кулька зачепила тільки краєчок ліхтарика. Світлячок занепокоївся. Але на землі і в верховітті дерев було тихо.

Друга кулька жучка-стрибунця таки влучила в ліхтарик. І ліхтарик погас. – Як же мені тепер бути? – засумував світлячок.- Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той гостробокий камінь? А жучок-стрибунець причаївся біля віконця та й мовчки спостерігає, що буде, коли дядько джміль повертатиметься додому. Навкруги зробилось темно-претемно.

На старезнім дубові крикнула сова. Зашумів сердито вітер. – Ой-ой-ой! – раптом чує світлячок чийсь голос.- Окуляри свої загубив. – Беріть праворуч…

Правіше, правіше треба йти! – крикнув голосно світлячок. – Але чом ліхтарик не горить? Я ось окуляри свої загубив.

У такій пітьмі додому не доберуся. Без ліхтарика ніяк не обійтися… Все те чує й жучок-стрибунець.

Ось заплакали, натрапивши на гострий камінь, маленькі сонечка. – Ото щоб не були такі розумні,- впізнавши голос малих, сказав тихенько стрибунець. Сонечок, як і джмеля, заспокоїв світлячок.

Потім він вийшов на стежину і почав усіх, кого не почує, чи побачить, попереджувати про небезпеку. – Понад рівчак ідіть,- голосно вигукнув світлячок. Потім біля конвалії, а звідтіль – біля широколистої папороті, так і вийдете на нашу стежину. Всім, всім, всім… – Світлячок, мене чекає мій малий скакунець-стрибунець.

Він дуже боязкий у мене,- сказала мати стрибунця.- То я навпрошки пройду. Швидше буде. – Ідіть, та дивіться навкруги добре,- попередив її світлячок.

– Та вже ж,- відказала та й чимдуж побігла додому. Тільки-гостробокий камінь обійшла, як тут і сам стрибунець нагодився. – Мамо! Я тобі назустріч вийшов,- сказав він, потерпаючи зі страху.

– Який же ти у мене розумник ростеш,- похвалила мати.- давай разом пошукаємо мої окуляри. дуже погано мені без них… – А де ж вони, де? – перепитав стрибунець. – десь тут біля гостробокого.

Стрибунець наче завмер, а мати продовжувала: – Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив… Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. для того й сонечко не так яскраво світить. – Мамо! – хотів щось сказати стрибунець, та передумав. А мати продовжувала казати: – Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували.

– Мамочко! – стрибунець зачепився за гострий камінь.- Тримай мене. Я боюся. Мене злющий камінь за штанці вхопив. дуже міцно! Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати.

– Мамочко! Він кепкує з мене. Поглянь-но! – Кепкують з недобрих та злих.

Ти ж у мене хороший… Чи не так? – перепитала мати. Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері: – Це я…

Я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю. – А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? – запитала мати. Вона була добра й мудра.

Наступної ночі на високому пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо над головою тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а стрибунець-скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав.

СОНЕЧКО І СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ Погожими весняними ранками вставало Сонце й посилало на землю Сонячних Зайчиків. Якось уранці Сонячні Зайчики вибігли в садок і замилувалися – перед ними розквітла рожева яблунька. – Яка ж вона гарна! Живий букет,- раділи Сонячні Зайчики.- Але вона щось каже?

Що вона каже? – запитали вони в маленького пустотливого Вітерця, що саме пробіг коло них.- Може, ти знаєш? – Знаю,- охоче озвався Вітрець.- Вони хочуть пити. В мене є один знайомий дощик. Я його покличу.

І побіг. Аж ось і дощик прийшов. Теплий, гарний весняний дощик. Радіють люди: “дощ у травні – врожай справний”.

А дощик пройшов і далі помандрував – на діброви і ліси, щоб добре росли. На луки, на поля, щоб скрізь цвіла земля. – Подивися, ясне Сонечко, на наші квіти,- стали гукати Сонячні Зайчики. І враз замовкли, бо замість цвіту побачили на гілках невеличкі яблука.- Як же це сталося? – здивувались вони, бо ж не знали, що це Сонечко усміхнулося і позолотило їх. І вже з невеличких яблук виросли великі та рожеві яблука.

– дивіться, дивіться! – весело плескали в долоньки Сонячні Зайчики.- Які вони гарні!

ГОСПОдАР ГАЮ У зеленому гаю жив дятел. Тільки-но сонце встане, привітає землю своїм промінням, він до праці береться. То те дерево огляне з усіх боків, то інше. На третє перелетить. І чути на весь гай, як він працює.

– Що ти з досвітку місця не нагрієш? – заскрекотіла Сорока.- Трудівник мені знайшовся! – Кожному своє,- лагідно відповів дятел.- Зелений гай оберігаю, щоб землю прикрашав. – Ой ти ж лишенько,- засміялася Сорока. І полетіла. Яку пташку зустріне, одразу стрекоче:- Чи бачили, чи чули?

В нашому гаю дятел з’явився. З досвітку місця не нагріє. Виходить, ніби гай тут без нього не може обійтися!!

– Ну, ми дятла знаємо,- заступилися пташки за дятла.- Весною він нам оселі будував. – Ти їм новину розкажи, а вони ще й осудять,- заопотіла крилами Сорока й метнулася в село. У селі на току стріла вона Півня.

– Здоров був, здоров був, Півнику. Як живеш-по-живаєш? А послухай, що я бачила.

Грамотій у зеленому гаю віднайшовся. Так вже зазнався, що й добридень нікому не каже. Плеще язиком всяке, довбає дзьобом кору цілий день.

Життя від нього немає. – Іди собі, плескухо,- розгнівався Півень.- Бо за плітки язик розпухне. Прилітав і до нас дятел, я бачив, як він працює,- сказав Півень і відвернувся від Сороки. Цілісінький день літала Сорока по всіх усюдах, а надвечір знову прилетіла до гаю. І знову почала скрекотіти дятлові: – Скрізь я була, дятле.

Що тільки про тебе не говорять. Кажуть, що ти даремно довбаєш кору. Так усі дерева скоро повсихають. Якщо не віриш, поспитай Півня. Він у дворі так на тебе гнівався…

Натруджений дятел не міг стерпіти такої кривди. Полетів до Півня та й питає: – Чи то правда, Півнику, що ти так мене перед усіма обмовив? – Не слухай, дятле, Сороки.

Вона тут на всіх брехні розносила. Ніхто їй не повірив. – Спасибі за добре слово,- промовив дятел. – Хто працює, той щасливий,- відповів Півень.- Хто базіка, той лінивий. Прилетів дятел до гаю – щось не чути Сороки.

Кажуть, що в неї язик розпух і вона в чагарниках сховалася. Зелений гай шумів листям, ніби дякував дятлу за роботу.

КРИЛАТІ МАЙСТРИ Як тільки весна прикрасить ліс білим та рожевим рястом, до нас повертаються ластівки. Тоді над полями й луками, над селами й містами чути їхнє веселе щебетання. – Трік-трік,- цвірінчить Білошийка.

– Твід-твід,- відповідає їй Чорноспинка. – Тлюї-тлюї,- щебечуть тихо разом. Якось, співаючи свою весняну пісеньку, прилетіли ластівки у гарне велике місто. Бачать з високості: по широких дорогах мчать машини, люди поспішають, а неподалік кран з довгою шиєю будинки будує.

– Ой, яке гарне місто! – промовила Білошийка.- Його ж тут не було, поглянь! – Збудуймо й собі будиночок у цьому такому гарному місті,- каже Чорноспинка. От вони крильцями будиночок розміряли й чимдуж до річки полетіли – цеглинки робити. І коли річка довідалась, чого ластівки прилетіли, ласкаво промовила: “Беріть, ну, звичайно ж, беріть мою водицю!”

До пізнього вечора ластівки цеглинки робили. Зроблять – і мерщій несуть, одну до одної складають, та й так коло за колом. Всяк, хто б не йшов чи не їхав, замилується: – От роботящі ці маленькі ластівки! І так щодня працюють ластівочки. Рано-ранесенько встануть – і до річки чи на ставок.

Полетять – і зразу за роботу. А неподалік Чорна Галка дрімала. Позіхнула широко: – Ото вже роботящі знайшлися!.. Навіть поспати не дадуть. Краще б на сніданок щось принесли.

Ластівки перезирнулися. – Кумедні,- вела своєї Галка.- Все працюють, працюють… – для чого ж тоді жити, коли не працювати! – відказали їй ластівки, одвернулись і полетіли собі, а здивована Галка ще довго спросоння дивилась їм услід.


Мельник Василь – Світлячок (Збірка)