Пономаренко Марія – Подарунок (Збірка)

ОЛЯ, СОНКО Й СОНЕЧКО

Біда з цією Олею, та й годі! Вранці сонечко вже 4 ген високо в небі, а вона притулиться міцніше до подушки і спить собі. Мама будить її: – доню, вставай, в дитсадок запізнишся! – Ще трохи посплю,- пхикає дівчинка. – Соня, ну й соня… – сердиться мама.- Вставай, а то ковдру заберу.- І справді забирає ковдру, проте Оля, згорнувшись калачиком, продовжує спати.

Одного вечора Оля лягла спати в пречудовому настрої – завтра вихідний, можна буде подрімати до полудня. Потай, щоб не бачила мама, дівчинка показала язика будильникові:

мовляв, без діла залишаєшся. І не помітила, як будильник гнівно насупив брови-стріли. Вночі прокинулась, бо змерзла. Так і є – ковдра сповзла з ліжка. Хотіла було знову вкритися, та раптом… задзеленчав будильник.

Мелодійно так: дзень-дзень-дзень… “Що з ним трапилося?”-подумала дівчинка, та ще більше здивувалася, коли у відчинену кватирку… влетіла біла кулька. Ось вона почала рости, і за мить перед Олею з’явився хлопчик у білому вбранні. – Хто ти? – Сонко,- тихо відповів хлопчик. – Сонко?!

Яке чудернацьке ім’я. – Еге ж,- потвердив хлопчик.- Чудернацьке. Ось бачиш? – Хлопчик

зняв з плеча торбину, розшиту прозорими намистинками.- Тут є сни – цікаві й нецікаві…

– А… навіщо нецікаві? – здивувалася Оля. – для неслухів,- зітхнув Сонко.- Є ще такі діти на світі. Тільки я і сам не люблю нецікавих снів.

Та що поробиш – тато Сон і матінка Ніч вимагають порядку. – Як цікаво,- прошепотіла Оля.- Послухай, Сопку, подаруй і мені сон, найцікавіший! – А ти слухняна, вихована, чемна? – Звичайно! – відповіла Оля. – А язика мені хто показував,- в тиші кімнати пролунав мелодійний голос.

Оля завмерла: так, це він – будильник… – Я… я не хотіла, вибач. – А маму хто щоранку нервує? – не вгавав будильник.

Сонко дивився на Олину похнюплену голівку. І сумно промовив: – Я не винен… Хотів подарувати тобі найкращий сон, а бач, як виходить… Оля мовчала. Тільки з її очей викотились дві маленькі сльозинки.

Сонко підхопив їх на долоню і поклав на торбину. Серед інших намистинок вони засяяли, немов у небі зірки. – Спасибі, Олю, за подарунок, а більше плакати не треба. Знаєш, я щось надумав…

Запрошую тебе в гості… – Куди? – пошепки запитала Оля. – А ось побачиш. Гайда! І тут Оля зробилася такою маленькою, що Сонко взяв її на долоню.

З несподіванки зажмурила очі. А коли разплющила, то побачила дивне казкове місто. В голубому місячному сяйві стояли будиночки з різьбленими ганками, віконницями, високими димарями.

Посеред вулиці стояли трамваї – голубі, рожеві, жовтогарячі… – А чому вони не їдуть? – пошепки запитала Оля. – Сплять,- сумно зітхнув Сонко.- Розумієш, це містечко дитячих снів.

Знала б ти, які чудеса відбувалися тут раніше. – А тепер? – Сама бачиш,- знову гірко зітхнув Сонко.- Мій татко Сон і ясне Сонце хоч і не схожі вдачею, проте великі приятелі. Якось пожалілося Сонце татові, що дуже мало дітей зустрічають його вранці в лузі, полі, лісі, а татко… – Розгнівався і відібрав цікаві сни! – нарешті збагнула Оля.

– Так… – кивнув головою Сонко. – А твоя торбина, що вона? – Торбина? Всього декілька снів вкинув туди татусь. Спробуй поділи на всіх…

Оля сумно дивилась на сонне казкове місто і раптом усміхнулася: – Не журися, Сонку, я врятую наші сни, ось побачиш! Тільки віднеси мене хутчіш додому… Коли Оля прокинулася, то хутенько встала, зодягнула сукенку, взула сандалики й вискочила на ганок. Поспішала, адже на сході вже почало рожевіти.

Як не бігла швидко, проте помічала, що в саду клопочуться синички, чорними стрілами літають ластівки, а високо в небі лине пісня жайвора. Біля луки стишила ходу і побачила чорного шпака. Він раз у раз пірнав у високі трави, а звідти вистрибував мокрий-мокрісінький. – Купається у росі… – охнула Оля. Ще помилувалася шпаком, ромашками, які теж вмивалися чистою росою, і відчула, як щось приємно полоскотало її личко.

То з-за обрію з’явився перший ніжний промінець, а за мить викотилося сонце. І відразу ж лука задзвеніла мелодійними дзвіночками. – Сонечко! – погукала до нього Оля.- Поверни, будь ласка, життя казковому місту дитячих снів. Я більше ніколи не буду так довго спати. Мабуть, сонечко почуло Олині слова, бо весело засміялось.

Оля побігла додому. – де ти була? – стурбовано запитала мама. Оля кинулась їй на шию й зашепотіла на вухо: – У Сонечка в гостях… А зараз дай-но я тобі допоможу прибрати посуд.

Адже ще рано йти в дитсадок. … Ніхто не бачив, як наступної ночі до Олиного вікна тихо підлетів хлопчик у білому-пребілому вбранні. Він вийняв з торбини клуночок у блискучому папері й поклав на підвіконня.

– Олю,- прошепотів ледве чутно.- Це тобі. дивись найкращий сон, а я поспішаю далі. На мене чекає ще багато-багато дітей…

ПОдАРУНОК

Настала весна. Багато клопотів з’явилася у звірів та птахів. Всі вони чепурили свої оселі, лісові галявини. дехто змінював вбрання: зайці скидали білі шубки, а натомість одягали сірі, вовки та ведмеді лише обновлювали старі кожухи, бо не звикли міняти кольору.

Та найбільше метушились малята, потай від усіх готуючи подарунки, адже незабаром – мамине свято. В цей день на головній лісовій галявині мали зібратися найповажніші мешканці лісу й вирішити, кому ж присудити головний приз за найкращий подарунок. Засмучений, сидів у своїй хатинці лише зайчик Сіра Шубка.

Йому теж хотілося порадувати маму, проте він ніяк не міг придумати для неї подарунка. Ось зайчик вийшов надвір. У лісі де не глянь – біжать струмки.

На горбочку, якраз біля головної галявини, побачив Сіра Шубка блакитну квіточку на тонкій стеблині. – Хто ти? – запитало зайченя. – Пролісок,- відказала квіточка.- дуже соромно не знати мене, адже розквітаю я щовесни.

– Це моя перша весна,- зніяковіло зайченя,- тому й не чув про тебе. – Ага, он воно що! – розсміявся пролісок.- А чому ти такий засмучений? – Як же мені не сумувати? Завтра мамине свято, а подарунка ще не маю. Пролісок співчутливо подивився на зайчика, трохи подумав та й каже: – То, може, візьми мене та й подаруй своїй мамі…

– Як же я візьму?!-розгубилося зайченя.- Ти ж тоді не будеш рости. – Звісно, не буду,- зітхнув пролісок,- але ж ти не маєш подарунка. Всі матимуть, а ти – ні. – дякую тобі, проліску,- раптом зраділо зайченя.- Тепер я знаю, що подарувати мамі! І ось в день свята мам геть усі малята прийшли на головну лісову галявину.

Кожне з них принесло дбайливо загорнений у торішнє листя подарунок. Тільки в Сірої Шубки в лапках не було нічого. Подарунки малят були й справді напрочуд гарні: різьблені скриньки й розфарбовані мисочки, горішки і ткані рушнички, вишивані серветки й намисто з шипшини. Нарешті дійшла черга й до Сірої Шубки.

Зайченя взяло маму за лапку й повело на горбочок: там синіла квітка. – Я дарую тобі, матусю, ось цього проліска. Тільки зірвати його я не міг, адже він тоді не ростиме.

– дякую тобі, мій любий синочку,- розчулилася зайчиха.- дякую за чудовий подарунок! Коли Ж усі подарунки були вручені мамам, до лісових мешканців звернувся ведмідь на ймення Буркотун: – Ми тут порадилися й вирішили головний приз віддати зайчикові Сірій Шубці. – Ура! – кричали звірята, бо сподобалися слова старого ведмедя. – Тримай міцно! – Буркотун подав зніяковілому зайченяті лозяного кошика, вщерть наповненого рожевобокими яблуками, ще восени зірваними з лісової яблуньки. – їж на здоров’я, та не забудь маму почастувати. – Буркотун весело примружив очі.

-Не забуду! – сказало зайченя і подало кошик з яблуками мамі.

ЗИМОВА КАЗКА

Вже осінь пішла собі спочивати, а зима чомусь барилася. Принишклий ліс ще тільки дрімав, адже не міг заснути, бо не було в нього теплої снігової ковдри. Нелегко й звірятам. Ніяк не міг зігрітись у своїй постельці їжачок Голочка, мерзлякувато тулилося до теплого маминого боку ведмежа Ласунчик, та найгірше зайчикам Буханчику й Стрибайчику.

Саме поскидали вони свої сіренькі кожушки та повдягали сніжно-білі. А як вийдеш у них зі своїх хатинок, коли біле так далеко видно? Зажурилися зайчата: так хочеться їсти, та й лапки не завадило б розім’яти. А тут ще тітка Сойка сіла на найвищу сосну і закричала: – Біда!

Біда! У нашої Зимоньки-Зими нещастя! Злий Північний Вітер украв лантуха із снігом.

Що ж воно буде? Біда! Біда!

– Он воно що! – сказав Вуханчик братикові Стрибайчику.- Треба щось робити… – Але що? – розгубився Стрибайчик.- Хіба ми зможемо перемогти Північний Вітер, адже він такий лютий і дужий! – Удвох ми, звичайно, нічого не вдіємо,- погодився Вуханчик.- Та, може, щось порадить дідусь Вухань. Дідусь уважно вислухав малят і зітхнув: – Північний Вітер не тільки злий, а й підступний.

Так просто лантуха із снігом не віддасть. – Що ж робити, дідусю? – спитав Вуханчик. Старий Вухань ласкаво подивився на внука: – Лихові можна зарадити, та тільки чи витримаєш випробування?

– Витримаю! – твердо мовив Вуханчик. – Але насамперед пам’ятай, що з рук ворога нічого не можна брати. І до Палацу Північного Вітру ти повинен іти сам. – А я? – образився Стрибайчик. – Ми будемо чекати, а це теж нелегко.

Ох, як же Вуханчик мчав до палацу, де мешкав Північний Вітер! Коли зовсім знесилювався, то спочивав трохи, а потім знову рушав у дорогу. Здавалося, Північний Вітер тільки й чекав на гостя, бо вилетів назустріч: – Ласкаво запрошую, Буханчику! Радий тобі, дуже радий! – Спасибі, – подякував зайчик.- У мене є до тебе справа.

– Справа? – удавано здивувався Північний Вітер.- Полишимо всі справи, давай-но краще я пригощу тебе,- і він підвів зайчика до столу, вставленого різними овочами. Там була навіть капуста. В зайчика аж слина потекла, проте він згадав наказ старого Вуханя… – дякую, але я не голодний. – Не голодний, кажеш,- посміхнувся Вітер.- То чого ти хочеш від мене?

– А щоб ви віддали матінці Зимі лантух із снігом. Навіщо він вам? – Лантух із снігом?

Я не брав його… – Брали,- заперечив Буханчик.- Інакше Зима давно принесла б нам снігу. – Он воно що! – зареготав Вітер.- Іди геть звідси! – і він надувся і дихнув таким холодом, що Буханчик скрутився в клубок. – Віддайте сніг,- наполягав малий.- Віддайте, а то гірше буде…

– Стій! – почув раптом Вітер. Глянув – і закляк на місці. На нього йшла красуня Зима в білому кожушку.- Зайчик не злякався тебе, отже, виконуй його бажання. Що було робити злому Північному Вітрові? Пішов до комори та й виніс лантуха.

Зима хутенько взяла того лантуха з Вітрових рук, і разом з Буханчиком вони подалися додому. І ось закружляли у повільному танку безліч легеньких сніжинок. А Зима все сипала та приказувала: – Щоб добре вродили запашні суниці, цілющі чорниці, інші ягоди й грибочки – усім доням і синочкам, всім пташкам і всім звірятам, а також їх мамам, татам…

І справді, того року врожай був на диво щедрий…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Пономаренко Марія – Подарунок (Збірка)