1. Солженицин – літописець радянської епохи. 2. “Матренин двір” – прототип праведного куточка в країні. 3. Образ Матрени. 4. Фінал й зміст оповідання. А. И. Солженицин має своє особливе місце в російській літературі XX століття Він немов літописець цієї епохи, що правдиво відбиває реальність, не прикрашаючи й не спотворюючи нічого.
У його добутках немає заклику до протесту.
І це загальна характеристика світогляду Солженицина. Він залишає в душах своїх героїв місце вірі, смиренності, але не озлобленню й страху перед життям. І цим
Після звільнення з табору Солженицин прожив біля трьох років у Казахстані, потім переїхав у Рязанську область і працював учителем математики в сільській школі.
Його погляд на село того років може здатися зайво жорстоким. Але це сувора правда життя того років і від її не піти. Це було й буде на сторінках історії.
Незвичайне в цьому оповіданні й те, що головним персонажем тут є жінка Ми звикли до зображення лише чоловіка, частіше зека, у табірній системі тоталітаризму.
Або
Пейзаж відкривається ока досить хмурим: “Облетіли листи, падав сніг – і потім танув.
Знову орали, знову сіяли, знову жали. І знову облітали листи, і знову падав сніг И одна революція. І інша революція. І все світло перевернулося”.
Або: “Стояли колись і перестояли революцію дрімучі, неперехожі лісу”. Але потім їх звели під корінь на благо світлому соціалістичному майбутньому. Стіл у селі став бідний, уже не пекли самі хліби.
Працювали тільки “у колгосп” так, що навіть власним коровам сіно діставали з-під снігу.
Чи не хотів цим письменник показати, що села, на якій стояла вся Русь споконвіків, більше немає. Залишилася лише її немов би бездушна й безтілесна оболонка Як примара, що метається між небом і землею, що не знаходить спокою десь у потойбічному світі й не піддався милостивому забуттю в нашім світі. Серед цього одноманітного життя вимальовується портрет Матрени, з “променистою”, “доброю” і “перепрошуючою” посмішкою. І вся особа її, і вся істота зігрівалася звідкись зсередини тим світлом, що випромінювала не те посмішка, не те щиросердечна доброта й світлість. І тут-те Солженицин відкриває нам секрет простої краси цієї жінки: “У тих людей завжди особи гарні, хто в ладах із совістю своєї”.
А голос її з “якимось низьким теплим мурчанием, як у бабусь у казках”, що передає споконвіку російське мовлення, заспокоює й, може, навіть заколисує. А фікуси, що заповнювали хату, скрадали її самітність і були її “домочадцями”, тому як сама вона жила начебто забута всіма Так, після всіх випробувань, які перенесла ця жінка, вона залишилася одна. Стільки горя й не справедливості випало на її частку: розбита любов, смерть шістьох дітей, праця в селі, втрата чоловіка на фронті, важка хвороба, образа на колгосп, що протягом років вичавлював з її всі соки, а потім, як річ, немов би списав, не залишивши їй ніякої підтримки й пенсії.
Тепер, забута всіма, жила вона вбого, бідно, самотньо – “загублена баба, вимучена тяготами життя, хворобою й болем за вас начебто подаровані нікому роки”.
Рідні боялися її прохань і думали, що їй їхня допомога зовсім не потрібна. Не тому, що вона й не сподівалася, а просто не звикла й не вірила, що хтось їй самої може допомогти. Незважаючи на те, що все в окрузі засуджували її й уважали дурною, смішний, батрачкою, що безкоштовно працює на всіх, що вічно лізе в мужичі справи (розв’язка оповідання й випадок, що послужив причиною смерті Матрени), ця жінка не озлобилася на мир, зберегла світлий, добрий дух, променисту посмішку, почуття жалості й радості Напевно, і тому й була Матрена незрозумілої всіма.
Вона й у старості не знала спокою, працюючи з іншими жінками села, допомагаючи їм у який раз – безкорисливо. Матрена й гнівалася-те “на когось не невидимого”, але зла й образ ні на кого не тримала.
Вона віддавала себе всю роботі, немов бажаючи забути себе в тім антигуманному світі, у якому їй доводилося жити. Вона завжди була зайнята, а “справи кликали”, що навіть при відсутності сил несла вона “узимку полозки на собі, улітку в’язки на собі”. Зберігаючи щиросердечну теплоту, щирість, незалежність характеру й побуту, не випробовувала Матрена ні якої заздрості чужому достатку й відносному благополуччю Жінка, навпроти, радувалася, якщо комусь везло більше, ніж їй. Ніколи за все своє життя не гналася ця жінка “за обзаводом”, а після її смерті відразу з’явилися сестри, “захопили хату, козу й піч.
Замкнули скриня їй на замок, з подкладки пальто попатрали двісті похоронних рублів”.
А після нова подруга, “єдина, але щиро любила Матрену в цьому селі” забрала вязаную кофточку загиблої жінки, щоб сестрам не дісталося. Зовиця, що визнавала серцеву доброту Матрени, говорила про цьому “із презирливим жалем”. Похорони Матрени, сцена поминок ще більшою силою показують, що вона пішла з життя, так не ким не оплакана.
Тому що п’яні люди зовсім не вкладали почуттів у цю пам’ять Поминки, жалобне прощання з найдобрішої душі жінкою були перетворені в пересічні посиденьки з випивкою й ситною вечерею. Втрата такої праведниці символична.
“Не коштує село без праведника”, а смерть Матрени – початок деградації, масового регресу й загибелі моральних підвалин. Матрена при житті вміла протистояти злу й не справедливості, насильству, стоїчно витримуючи випробування з посмішкою. А з її загибеллю вмер і її праведний мир, що розтаскали по бревнишку. І не хто не помітив праведницю ні до, ні після смерті.
Комусь тепер зберігати ці високоморальние підвалини Трагізм оповідання полягає й у тім, що й сам автор не зрозумів до кінця Матрени. Він просто один з тих, хто покаявся за моральну сліпоту й бездушшя навколишніх. Солженицин схиляється перед людиною з такою безкорисливою душею, абсолютно безмовної й порию самозабутньої, але беззахисної. “Всі ми жили поруч із нею й не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю, не коштує село.
Ні місто Ні вся земля наша”.
І Росія, на думку письменника, буде стояти, поки є поруч із нами такі ангели
(2 votes, average: 5.00 out of 5)