Тихо вкриває землю вечір, його тепла ковдра лягає на моє ліжко, відділяючи мене від турбот згасаючого дня. Знаю, що заплющу зараз очі – і пам’ять подарує диво: загойдається наді мною колискова пісня, виринувши з найпотаємніших куточків душі, і неначе поверне мене у безтурботне дитинства. Голуби – голубочки, Несіть щастя синочку! – , Чую я молодий матусин голос, який з того часу майже не змінився.
Вірю, що саме так і буде: і щастя, і здоров’я, і радість щоденна не облише, якщо цього побажала мені мама. її слово має магічну силу, бо недарма
Кажуть, що найстрашніша кара на землі – це материнське слово-прокляття: його сила ламає життя і долю. Господи, це ж який гріх треба скоїти, щоб власна мати тебе прокляла?! Бо ненька, народжуючи, дарує своє безцінне дитя світові на добро, наставляє, учить його мудрості й честі. Слово вчительки вже буде потім, а спочатку – мамина школа.
У ній кожне слово, кожна фраза – як відкриття, як одкровення, сповнене бажанням відкрити таємниці нашого чудового світу. І немає у матусиних словах ні втоми, ні байдужості, – лише турботою та радістю дихають вони, бо дарувати світ і знання – це щастя! Мила моя матінко, сонечко моє ніжне! Чим віддячити тобі за твої слова-молитви, слова-благословення, слова-повчання?
Рідна моя, скільки цих слів влила ти у мою долю, але чомусь не навчила мене слів, якими б я зумів вимовити подяку за твоє серце, любов і турботу. Та скільки б я не намагався відшукати їх, все одно вони б не змогли передати безмежну любов до найпрекраснішої людини у цілому світі – моєї матінки, світлого мого ангела, ніжної моєї зіроньки. Мабуть, це пояснюється дуже просто: коли промовляє серце, слова зайві…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)