Григорій Квітка-Основ’яненко залишив нам багату творчу спадщину. Різноманітний характер його творів. Є в нього і драми, є оповідання з гумористичним характером. Але є особлива сторінка творчості – це повість “Маруся”. Вона має сентиментальне забарвлення. Основою цієї повісті є зворушливе кохання гарної ніжної сільської дівчини та розумного й меткого, хоч і бідного парубка.
Це палке, щире кохання дуже ідеалізоване, фінал його занадто трагічний. Вперше побачивши Василя, Маруся одразу ж полюбила його. Так само і Василь покохав
Але їм так і не судилося бути разом. Спочатку цьому протистояв Марусин батько. “Як прийде набор, – говорить він Василеві, – то тобі лоба забриють, бо ти сирота. А що тоді буде з Марусею, – ні жінка, ні удова, звісно, як солдаток шанують…” Тут, до речі, Квітка одним з перших серед письменників сказав правдиве та співчутливе слово про долю жінки-солдатки. Згодом, коли Василь знайшов собі заступника, Марусина смерть стала перешкодою їхньому щастю. Згасла Маруся, як та свічка.
Не витримав Василь смерті своєї нареченої. Шукав він захисту від болю в монастирі, але разом з тим “ськав усякої болісті,
Автор майстерно змалював картини природи, які допомагають глибше відтворити внутрішній світ і настрої героїв. Сентиментально-реалістична повість “Маруся” принесла письменникові великий успіх. Читачі казали, що найкращою епітафією йому можуть служити слова: “Він написав “Марусю”.