(1785 – 1873)
МАНДЗОНІ, Алессандро (Manzoni, Alessandro – 07.03.1785, Мілан – 22.05. 1873, там само) – італійський письменник.
Народився у Мілані, у дворянській сім’ї, виховувався в елітарному літературному оточенні: мати письменника була донькою просвітника Ч. Беккарія, вважалася однією із найосвіченіших жінок свого часу. Впродовж 1805- 1810 pp. замешкував у Парижі, вивчав праці Вольтера та Ж. Ж. Руссо, пережив захоплення революційними ідеями і навіть не залишився байдужим до постаті Наполеона. Повернувшись у Мілан, узяв активну участь у тогочасній полеміці
М. був лояльним стосовно влади, але ніколи не плазував. Він помер у 1873 p., коли Італія вже була незалежною державою. Похорон письменника переріс у загальнонаціональний траур. Дж.
Верді присвятив пам’яті
Естетичні праці Мандзоні створив у 20-х pp.: 1820 p. – передмову до драми “Граф Карманьола”, 1823 р. – “Лист до пана Ш. про єдність часу та місця в трагедії”, “Лист про романтизм, адресований Ч. Д’Адзеліо” (приватний лист, опублікований 1846 p.). Творець “Графа Карманьоли” виступав проти застарілих канонів класицизму в драматургії, зокрема проти двох єдностей – часу та місця. Мандзоні пропонував у драмі “історичну програму”, писав про співвідношення вигадки й історії у трагедії. Своїм ідеалом драматурга він вважав В. Шекспіра, котрого “любив так сильно, що навіть думка про те, що хто-небудь може любити Шекспіра більше за мене, видавалася мені образливою”.
Естетичні погляди Мандзоні прямували в одному руслі з ідеями В. Гюго (передмова до драми “Кромвель”, 1827), вони вплинули на молодого Стендаля, що замешкував у той час у Мілані й дещо пізніше написав свою працю “Расін і Шекспір” (1823 – 1825).
Лірика Мандзоні має філософсько-політичний характер. У “Тріумфі свободи” (1801) відобразились його якобінські настрої, пізніше переглянуті. У “Священних гімнах”(“Inni sacri”, 1810-1815) Мандзоні висловив щиру віру та незмінну відданість моральним заповідям християнства, ідеям рівності та братерства, що їх цінував поет у лозунгах французької революції. Патріотична лірика Мандзоні (“Відозва Ріміні”, 1815; “Березіль”, 1821) – декларативний заклик до єднання італійської нації. Особливе місце в ліриці Мандзоні посідає ода “П’яте травня” (1S21), написана на смерть Наполеона.
Поет розмірковує про геніальну особистість, котра кинула виклик провіденційній волі історії, у цьому сенс долі Наполеона, його страшного, але величного падіння. Ода “П’яте травня” була перекладена німецькою мовою Й. В. Гете.
Мандзоні – драматург створив дві трагедії: “Граф Карманьола” (“II conte di Carmagnola”, 1820; перша пост. 1828) і “Адельгіз”‘(“Adelehi”, 1822; перша пост. 1843); зостався невтіленим задум драми про Спартака.
В обидвох випадках трагічний конфлікт зумовлений зіткненням моральної особистості, яка несе в собі частинку тієї самої провіденційної волі історії, зі своєю епохою; все ж загибель героя видається не настільки похмурою, тому що він вірить у правоту своїх ідей. Матеріалом для драматурга слугує вітчизняна історія, героями є історичні особи, характерам яких М. намагається надати психологічної правдоподібності.
Герой трагедії “Граф Карманьола” – історична особа, кондотьєр XV ст., котрий спочатку перебував на службі в міланського герцога, а потім перейшов на службу до Венеції, де й був страчений за звинуваченням у державній зраді. У Мандзоні характер Карманьоли наближений до шекспірівського Отелло: Карманьола добрий, довірливий, необачливий, йому несправедливо інкримінують зраду. У драмі втілені естетичні принципи романтизму: події мають значну протяжність у часі, місце дії змінюється, перекидаючись із палаццо дожів у першому акті на поле бою, а в останньому акті – у в’язницю, де проводить останні години Карманьола. У драмі немає резонера, голос автора звучить у словах хору, вміщеного між актами.
Хор у М. – своєрідний голос майбутнього, що засуджує феодальні міжусобиці та проголошує ідею італійської єдності.
В “Адельгізі” події перенесені у VIII ст., коли в Італії правили племена лангобардів, що підкорили латинян. Головний герой – лангобардський принц Адельгіз, котрий усвідомлює несправедливість політики своїх співгромадян і їхню приреченість: рано чи пізно завойовники чужої землі мусять бути вигнаними з неї, це історична неминучість та історична справедливість. Водночас Адельгіз народжений лангобардом і зберігає вірність своєму жорстокому племені, у цьому – його моральний обов’язок, він готовий прийняти історичну відплату.
Наприкінці трагедії він стає свідком поразки лангобардів у війні з королем Франції і помирає, приймаючи смерть як вибавлення від своєї долі, що її “він не вибирав”. Але Адельгіз вибирає свою моральну позицію, яка полягає в тому, “аби стати великим у скорботі своїй”. Своєрідним доповненням до образу меланхолійного лангобардського принца є образ його сестри Ерменгарди, знехтуваної чоловіком – королем Франції Карлом, котрого Ерменгарда продовжує любити, вибачаючи йому зраду та жорстокість.
В “Адельгізі” порушено навіть єдність дії, оскільки одне з її відгалужень – історія війни Адельгіза з королем Франції, друге – події печальної смерті Ерменгарди в монастирі.
У 1827 р. Мандзоні створив роман “Заручені” (“І ргоmessi sposi”), який досі вважається чи не найкращим романом в усій італійській прозі. У цьому історичному романі враховані традиції В. Скотта, котрого неабияк поціновував італійський письменник. Існує відомий анекдот про зустріч В. Скотта й Мандзоні (якої насправді не було). Мандзоні сказав “батькові історичного роману”: “Я взяв у вас так багато, що “Заручені”, по суті, є вашим твором”, на що Скотт відповів: “Тоді це мій найкращий твір”.
У В. Скотта Мандзоні навчився звіряти людську долю з долею народу, бачити в історії не волю правителів, а прояв історичної необхідності. На першому плані в романі “Заручені” не постать історичного діяча, а історія вірного кохання Ренцо і Лючії, селян з Ломбардії. У романі Мандзоні багато вигаданих персонажів, особистості історичного діяча він приділяє менше уваги, ніж автор “Айвенго”.
Звертаючись до італійської історії, Мандзоні вибирає в ній найтрагічніші для народу дні, умисне концентрує дію, вкладаючи її у два роки: 1628- 1630. У цей скорботний час виявилася сама сутність італійської історії: роки неврожаю, голодних бунтів, навала німецьких ландскнехтів і на довершення всього – епідемія чуми, що забрала тисячі життів. І все-таки ці біди не знищили італійського народу, який вистояв перед випробуваннями історії.
Доля Ренцо та Лючії – ніби частка національної долі, бо чимало випробувань випало на долю юних заручених, котрі наприкінці роману таки здобули своє щастя. Першою небезпекою стає для них феодальна сваволя: напередодні весілля заручені втікають зі свого села, рятуючись від дона Родріго, якому впала в око Лючія. У Мілані закохані розлучаються, Ренцо бере участь в одному з міських заколотів, потрапляє під арешт і лише випадком рятується.
Лючія переховується в монастирі, але й тут досягає її влада дона Родріго, з волі котрого настоятелька монастиря Гертруда видає дівчину. Лючія потрапляє у замок грізного феодала, чийого імені М. не хоче назвати, він так і фігурує в романі як “Безіменний”. Епізод зустрічі Безіменного з Лючією, котру він мав би відіслати донові Родріго, осмислений автором як провіденційний випадок, саме в таких випадковостях виявляється прогресивна воля історії. Відбувається диво: чистота і беззахисність Лючії пробуджують совість у Безіменному, він не віддає дівчину донові Родріго, відсилає її у безпечне місце. Та головне – з цього моменту він сам стає іншим, “святим з мечем у руках”, у його замку переховуються всі нещасні, котрі втекли з Мілана від голоду, чужинецьких насильників та грізної чуми.
Небезпечна хвороба не оминула героїв роману, Ренцо та Лючія належали до тих небагатьох, хто зумів перехворіти чумою й одужати. Поневіряння заручених є прикладом стійкості людини перед ударами долі, й немалою мірою це зумовлено моральною чистотою закоханих. Недарма при зустрічі з ними люди стають кращими, добрішими.
Історичний роман Мандзоні – соціально-психологічний, він містить цікаві характери, у яких є прикмети соціальних типажів. Такі дон Родріго, владолюбний і амбітний феодал, котрий переслідує Лючію не так через пристрасне бажання, як через прагнення наполягти на своєму, показати всім, що не послухатися його не можна. Цікавим є характер скорботної, але безвольної черниці Гертруди, котра видала Лючію за звичкою скорятися злу (в душі вона жаліла дівчину). Один із яскравих характерів у романі – сільський священик дон Аббондіо, втілення боягузтва та безпринципності. Привабливі герої роману, Ренцо, Лючія, дон Христофоро, Безіменний, після переродження – романтичні постаті, не позбавлені психологічної переконливості, хоча, без сумніву, ідеалізовані.
Поряд з окремими персонажами виступає й колективний образ народу, в якому автор вбачає не звершувача історичної долі, а носія її моральної правоти.
У романі “Заручені “помітно розкривається тема божественної справедливості: саме Бог посилає випробування народові Мілана, він рятує двох вірних закоханих, його покара знаходить винних, хоча разом із ними гинуть і тисячі невинних! Страшним є опис смерті дона Родріго в чумному бараці, поданий як справедлива божественна відплата. Вірою в небесну справедливість підкріплений історичний оптимізм. Роман “Заручені” описує побут і звичаї з яскравим місцевим та історичним колоритом.
В авторській оповіді постійно змінюються інтонації, то скорботні та ліричні, то спокійні, перейняті найдоброзичливішим гумором.
У “Заручених” здійснено реформу літературної мови, її оновлення за рахунок наближення до розмовної. Цю заслугу Мандзоні його співвітчизники високо поціновують. Для письменника властиві почуття міри, в його романі гармоніюють слова високого стилю, просторічні, архаїзми, що позначають предмети і звичаї старовини; водночас мова вирізняється рідкісною простотою та дохідливістю. У мові роману чимало порівнянь, усі вони зі світу селянського побуту, що ще більше сприяє демократичності стилю роману та його загальної тенденції. “Дон Гонсало… підняв голову й похитав нею. наче шовкопряд, що шукає листка”, “Доктор Крутій запустив руки в папери і почав їх ворохобити, наче насипав зерно в мірку”.
Після такого стилю став можливим стиль письменників-веристів з його народною мовою та діалектизмами. М. справив посутній вплив на літературу веризму.
Українською мовою роман “Заручені” переклав П. Соколовський.
І. Полуяхтова
(1 votes, average: 5.00 out of 5)