Є вагомі підстави для твердження, що в духовному світі тургеневского героя, почерпнутого письменником з “культурного шару” Росії 40 – 70-х років (9, с. 390), природа взагалі присутня в тім надзвичайному обсязі, що вона не займала навіть у героїв О. С. Пушкіна, М. Ю. Лєрмонтова й М. В. Гоголя. Чи випадково, що самим званням “співака природи” сучасники нагородили не когось із цих вітчизняних первосоздателей реалістичного літературного пейзажу, а їхнього учня Тургенєва? У чому ж причина відзначеної надзвичайності?
“Видно, – відповідає
Згадаємо пушкінські картини російської зими й осіни, гоголівський степ в “Тарасі
Стосуючись нашого питання, фахівці-тургеневеди здебільшого зосереджували увагу на аналізі художніх функцій тургеневского пейзажу. Тема ця добре вивчена, що дозволяє нам обмежитися лише нагадуванням її загальновизнаних рішень. Як переконує, наприклад, велике пейзажне введення оповідання “Бежин луг”, зображення таємного життя природи (у цьому випадку на схилі згасаючого липневого дня) виливається у свого роду натурфілософську увертюру, що визначає поетичну багатозначність всіх подальших подій. У нарисі “Відлюдько” гроза й нічний дощ у лісі створюють психологічний паралелізм до драми, що розігралася в лісовій хатинці, а також і в душі непідкупного сторожа Фоми.
Тим або іншим настроем природи “таємний” психолог Тургенєв метафорично пояснює відповідні стани своїх героїв.
Така, зокрема, сцена ранкового, поки нічим не затьмареного побачення Петра Веретьева й Марьи Павлівни (“Затишок”) у березовому “замовленні”, де “молоді дерева росли дуже тісно, нічия сокира ще не торкнулася їхніх струнких стовбурів…”, “недавно, що встало сонце, затопляло весь гай сильним, хоча й не яскравому світлі…”, і “від мокрої землі пахнуло здоровим міцним заходом…”.
Тургеневский пейзаж може виконувати ” роль, щооркеструє,” (Л. Пумпянский) до внутрішньої боротьби персонажа, що захоплює, скажемо, героїню “Фауста”, замужню жінку-мати, із пробудженням у неї високої, але противної боргу любові. Ознакою цієї боротьби і її трагічного результату стає спостережувана героєм повісті вечірня гроза: “Гроза насунулася й вибухнула.
Я слухав шум вітру, стукіт і ляскіт дощу, дивився, як при кожному спалаху блискавки церква, поблизу побудована над озером, то раптом була черною на білому тлі, те белою на чорному, то знову поглиналася мороком…”.
В “Першій любові” при зображенні “щасливого до знемоги” шістнадцятирічного Вольдемара з аналогічною метою описана так звана “горобина” ніч. “Я дивився, – говорить сам герой, – і не міг відірватися; ці німі блискавки, ці стримані блищання, здавалося, відповідали тим німим і таємним поривами. У сюжетах “Поїздки в Полісся” і “Весняних вод” природа (древній і безкрайній сосновий бор або потужний порив вітру й глухий заміський ліс) виявляється й діючою особою, а в зачині “Поїздки в Полісся” і частково в “Асі” виступає й метонімією нескінченного й вічного Всесвіту. Що стосується тургеневских романів (насамперед “Напередодні”, “Батьків і дітей”), те тут відношення до неї різних персонажів – один з найважливіших засобів їхнього випробування й характеристики
Функціональне використання пейзажу разом з тим завжди сполучається в тургеневских добутках з думкою про величезне значення природи для становлення “сучасної людини”, як Тургенєв вустами центрального персонажа “Переписки” називає свого героя як повноцінна особистість. Зробимо необхідний відступ
“Людина, – зауважує в 1849 році А. І. Герцен, – мені здається, має стільки ж аутономии, як ціла епоха, як всі люди разом”4. Про свою відданість “праву особистості”, за яке він “боровся дотепер і буде боротися до кінця, – пише в 1856 році С. Т. Аксакову й Тургенєв. Обоє висловлення – характерна прикмета тої системної кризи російського суспільства, що після Кримської війни охопив всі його традиційні основи й соціальні зв’язки.
Головним гуманітарним результатом цього процесу, що безпосередньо впливає на літературну свідомість, стало вивільнення людської індивідуальності зі сковуючий її розвиток патріархально-станових уз і норм і свідомість її самоцінності.
Свою внутрішню незалежність від інтересів звичного дворянського побуту будуть підкреслювати й герої тургеневских повістей 50-х років: вільний навіть від сімейних “спогадів” Олексій Петрович і прозвана сусідами “философкой” Марья Олександрівна з “Переписки”, що ніяк не бажала “підійти під загальний рівень” Ася, і в Німеччині ” оповідач, щоуникав росіян”, з повісті “Ася”. Однак усього лише відокремлення людини від його патріархальних норм, що нівелюють, скоріше егоїстично замикає його на самому собі, чим робить особистістю. Тому що, відповідно до чудового визначення Н. А. Бердяєва, остання – “не частина й не особина, вона – ціле”.
А це означає, що, звільняючись із уже вузького для нього патріархального цілого (стану, касти, сім’ї), тургеневский сучасник повинен був знайти принаймні духовне єднання із цілісністю (по Герценові, “общинністю”) принципово вищого порядку – народом або націями, людством або Богом, Вселеної або земною природою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)