Вирвавшись на волю, прокладаю свій шлях серед зірок. Я входжу в ніч. Лечу в пітьмі.
Зі мною тепер тільки зорі. Перші зірки мерехтять, наче в зеленій воді. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов діаманти.
Доведеться ще довго чекати, доки я побачу мовчазну гру падаючих зірок. Траплялося, вночі я бачив, як у небі мчало стільки іскор, що мені здавалось, ніби там, серед зірок, шугає рвучкий вітер.
У польоті, коли ніч дуже гарна, іноді захоплюєшся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить
Знову чіпляєш до неба сузір’я, що було впало. Селище? Так, селище зірок. Я знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір’їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою.
Це зірки мого літака. Вони, як світло волхвів, яке поверне мене на землю. В небі стільки зірок – магнітів, а сила тяжіння прив’язує нас до землі, і вона видається мені всемогутньою, як любов.
Смак вільних просторів, його, одного разу пізнавши, людина ніколи не забуде. Екзюпері пізнав його у небі.