Любов до рідного краю

Далеко міцнішу любов до рідного краю ми бачимо у думах про неволю чоловічу. У думі про Івана Богуславця, що пробував у неволі десять років, коли вдова козловського паші закохалася у одного з своіх невольни-ків Івана Богуславця і у мовляє його побусурманитись та бути її чоловіком, Богусла-вець з обурінням одхиляе її залицяння; правда, що коли пашева звеліла завдати Бо-гуславцю нелюдських мук, він скорився і став іі чоловіком, але як тільки туркеня через який час поглузувала з того, що Богусла-вець зрікся своєї віри, він своєю рукою зарубав її не

вважаючи на те, що вона була вже його дружиною, і втік з товаришами на запорожську Січ.

У городі Козлові стояла темниця

Камьяная,

Сім сажен у землю вмурованая.

У тій темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

У неділю рано пораненьку Алкан-пашовая турецькая од мужа зоставала,

Свого мужа поховала,

До темниці прихожала,

Темницю одмикала,

По між невольниками похожала,

Івана Богуславця за білу руку брала,

Словами промовляла:

“Покидай ти, Іванце Богуславце,

Віру свою христіянськую під ноги,

А воспріймай нашу, бусурманськую у

Руки, Да будем пити-гуляти,

Мене за тебе пропивати!” – Да бодай же ти, Алкан – пашовая, віро

Бусурманськая, Да не діждала того говорити, Щоб я віру христіянськую під ноги підтоптав, А твою бусурманськую на руки восприняв!- Як крикнула ж Алкан-пашовая, віра бусурманськая, Да на бісових мурзаків: “Да візьміть же Івана Богуславця. Козака дніпрового, отамана військового, Да свяжіть йому руки сирою сирицею, Да положіть його перед праведним сонечком”. Як стало сонечко пригрівати, Стала сириця ссихати, Став Іванець Богуелавець да пробі

Кричати: – Алкан пашовая, пані молодая! Як не будеш мене христіянською вірою урікати, Буду я за жону тебе брати! – Тоді крикнула Алкан пашовая, віра бусурманськая, Да на бісових мурзаків: “Розьяжіть Іванцю Богуславцю,

Козаку дніпровому, отаману військовому білиі руки, Да візьміть його під пишнії боки, Да ведіть його у терем високий: Будемо пити-гуляти, мене за його

Пропивати!

То вже Алкан-пашовая, пані молодая, Сім неділь хмелю не заживала, Христіянською вірою не урікала Як стала на восьму неділю хмель заживати, Стала з молодими турецькими панами гуляти, Стала Іванцеві Богуславцеві Христіянською вірою урікати: “Дивіться, панове, який у мене муж

Прекрасний, Да він у нас побусурманився для роскоші

Турецької. Іванець Богуславець теє зачуває, До Чорного моря швиденько приб’гае,

У човен сідає, Козаків серед Чорного моря догоняє До козаків в судно вступає.

Як стала темна нічка наступати, Стали Козаки до города Козлова назад прибувати, Стали на турків сонних набігати,

Стали їх рубати, Город Козлов огнем-мечем воєвати, Стали турецькиї льохи розбивали, Срібро-золото, дорогую одежну забі-

Рати Став Іванець Богуславець Алкан-Діашовую

Молодую рубати, Став од пристані Козловсь’кої поспі-

І шати І ще до світу до города Січі/прибувати. Взагалі у всіх думах про з&;;иття у турецькій неволі чоловіків, як, наприклад, у думі про втечу трьох братів з Азову, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку і у иевольницьких плачах відбивається велика нудьга невольників за рідним краєм і непереможне бажання побачити його знову.

У першій з ціх дум менший брат “піша пішаниця”, покинутий комонними братами волив краще вмерти з безхлібья й безвіддя у степах Запорожжя, а ніж віддатись знову у неволю.

А смерть у степу була тяжка й страшна. От як вищезазначена народня дума її оспівує:

До Савур могили добігає, 1 тільки своїх братів рідних трошки сліди

Забачає. 1 на Савур могилу збігає Словами промовляє,

Сльозами обливає;

“Побило мене в полі три недолі:

Церва недоля-безхлібья,

Савур могила у наші часи.

Друга недоля-безвіддя, Третя недоля, що своїх братів рідних не

Догнав”.

І буйний вітер повіває Бідного козака, безщасного з ніг вже валяє. От менший брат на Савур могилу лягає,

Головку склоняє, І вовки сіроманці набігали, І орли сизопері налітали,

В головках сідали, Хотіли заздалегідь живота темний похорон

Одправ/іяти. Менший брат теє зачуває,

Словами промовляє: “Вовці сіроманці, орли чорнокрильці,

Гости мої милі! Хоч мало мало підождіте, Поки козацька душа з тілом розлучиться.

Смерть втікача з турецької неволі.

Тоді будете міні з лоба чорні очі висмикати, Біле тіло коло жовтоі кості оббірати, По під зеленим явором ховати

І камишами вкривати”. Мало – немного спочивав –

От, руками не візьме,

Ногами не піде

І ясно очима на небо не згляне…

На небо взирає,

Тяжко здихає; Батькову, матчину молитву споминає,

І Богові душу оддає. Тоді сиві зозулі налітали,

У головах сідали 1 так, як рідні сестри, кукували, Тоді орли сизопері налітали,

На кудрі наступали,

З лоба очі висмикали. Тоді іце й дрібна птица налітала Коло жовтої кості тіло оббірала.

І вовки сіроманці набігали, Кості по байраках, по мелюсах, [разношали, Під зеленим явором ховали

І камишами вкривали: То ж вони козацький похорон одправляли. У думі про Самійла Кішку на пораду Ілляша потурнака Кішці-потурчитись і стати паном, гетьман-невольник з обурінням одповідає:

“Бодай же ти того не діждав,

Щоб я віру христіянську під ноги

Топтав! Хоч буду до смерти біду та неволю приймати, А буду в землі козацькій голову христіянську покладати!

Віра ваша поганая

Земля проклятая!