Любов до рідного села, її природі й людям була одним з основних мотивів зрілої творчості Рубцова, хоча він не випускав з виду всього різноманіття сучасності:
У селі видніше Природа й люди.
Звичайно, за всіх говорити не беруся!
Видніше над полем при зоряному салюті,
На чому піднімалася велика Русь.
Метафора “зоряний салют” на перший погляд може здатися не дуже вдалої, об’єднуючої занадто далекі поняття: із салютом порівнянне небо лише в пору зорепаду десь у середині серпня, про що у вірші не згадується. Але рядки ці виконані
Цей нерозривний духовний зв’язок з рідними місцями – благодатнейшая грунт, на якій взрастает щира поезія. “Знаєш, чому я поет?.. – запитував Єсенін свого друга В. Эрлиха, і сам же відповідав: – У мене батьківщина є! У мене – Рязань! Я вийшов звідти й, який ні на є, а прийду туди ж… Хочеш добру раду одержати?
Шукай батьківщину! Знайдеш – пан! Не знайдеш – усе псові під хвіст піде.
Клянетеся в любові, а самі байдужі. Відірвалися від села й не прийшли до міста. А в мене є тема своя, дана від народження, сільська.
Зрозуміло?!”.
Фляків знайшов свою поетичну батьківщину, однак життя його в Никольском спочатку була нелегкою.
Проте, незважаючи на труднощі, ця осінь була для нього досить плідної. Не маючи можливості слухати лекції в Литинституте, Фляків учився самостійно, читав російську класику, особливо Толстого, пробував свої сили в прозі й перекладі, написав чимало й власних віршів. Втім, вираження “писати вірші” стосовно Рубцову не зовсім точно. Вірші він не писав, а складав у розумі: “Взагалі я майже ніколи не використовую ручку й чорнило й не маю їх, – повідомляв він С. Викулову в ту осінь. – Далі не всі чистовики друкую на машинці – так що вмру, напевно, із цілим збірником, та й більшим, віршів, “надрукованих” або “записаних” тільки в моїй безладній голові”.
На жаль, поет був не так вуж далекий від істини, і про те, скільки написаних тоді віршів ми не знаємо й не довідаємося тепер ніколи, можна тільки припускати.
Справа ускладнювалася ще й тим, що друкували Рубцова не так часто, як йому хотілося, і це іноді наводило поета на смутні думки про марність своєї творчості, породжувало почуття утоми й байдужності. Однак було б невірно думати, що поет равнодушно ставився до написаного їм – навпаки, він постійно шліфував свої вірші, прагнув поліпшити навіть ті, які вже віддав до друку.
Десь у цей час Фляків підготував і здав у Північно-Західне книжкове видавництво рукопис свого першого збірника.
“Лірика” Миколи Рубцова була видана в 1965 році тритисячним тиражем і зараз уже стала бібліографічною рідкістю. Відкривалася книжка, віршем “Рідне Село ” із чітко названою адресою: “Люблю я село Николу, де скінчив початкову школу”. Це було початком розвитку Теми “малої батьківщини” у поезії Рубцова.
Трохи ширше тема розкривалася у вірші “Господарка”: від “сирітського змісту сімейних фотографій” – багато хто з відбитих на них не повернулися з війни – Фляків приходить до збагнення миру минулого у світі сьогоденні. Як би одночасно в сьогоднішньому й учорашньому часі живе господарка хати, куди автор заглянув на вогник. І хоча ключові рубцовские рядка, що розкривають його бачення миру, тут уже знайдені, вірш “Господарка” ще не перетворилося в той “Російський вогник”, що потім стане одним з найвідоміших віршів.
Але Рубцевим уже чітко визначений шлях, по якому буде розвиватися його поезія. Почуття історичного минулого – головна складова частина його світовідчування в цілому. Найбільше повно це виразилося у вірші “Бачення на пагорбі”, де минуле розкривається в сучасному, сьогоденні, як би одержує зворотну перспективу, – поет проникає в ньому в глибину минулих століть:
Вибіжу на пагорб і впаду в траву.
И стародавністю повіє раптом з долу!
Засвищуть стріли, немов наяву,
Блисне в очі кривим ножем монгола!
Здавалося б, пагорб за сільською околицею – не така вуж більша висота, але з її поетові видна вся Батьківщина – не в просторовому, а в історичному, у тимчасовому плані, аж до татаро-монгольської навали, що принесли Русі стільки горя. Вертаючись із глибини століть до сучасності, поет як би з’єднує їх, зв’язує в єдине ціле, того сьогоднішні картини в Рубцова глибоко історичні:
За всі твої страждання й битви
Люблю твою, Росія, старовину,
Твої ліси, цвинтарі й молитви,
Люблю твої хатинки й квіти,
И небеса, що горять від спеки,
И шепіт верб в омутной води,
Люблю навік, до вічного спокою…
Однак в “Лірику” було чимало рядків, що ще не виражали, а тільки передбачали тонку елегійність Рубцова.
Тоді ще важко було говорити про продовження Рубцевим традицій Тютчева й Фета. Однак не випадковий вірш “Приїзд Тютчева”, опубліковане вже в першій книзі Рубцова, без змін увійшло в багато наступні, хоча критика після публікації його в “Зірці полів” і відзначала, що навряд чи можна віднести до старого Тютчева слова про те, що “дами всієї столиці про нього шепотілися по ночах” або “А він блищав… граючи поглядом”.
Те, що Тютчев не був випадковим гостем у його віршах, Микола Фляків довів всією своєю творчістю. Уже в першому збірнику його лірика дивувала своєю чистотою й акварельною прозорістю, у якій відчувалося щось знобяще-передосіннє:
Летять журавлі високо
Під куполом світлих небес,
И човен, шарудячи осокою,
Пливе по каналі в ліс.
И холодно так, і чисто,
И світлий канал хвилястий,
И с дерева з легким свистом
Злітає осінній аркуш.
У цих опубліковані в “Лірику” віршах уже ясно видний твердий почерк талановитого художника. Однак перший збірник віршів Н. Рубцова не звернув на себе уваги критиків. Крім того, що голос поета ще не зазвучав на повну силу, була й інша, і мабуть, головна причина, чому “Лірика” залишилася непоміченою. “Не потрібно прибігати до лічильно-обчислювальної техніки, – писав приблизно в цей же час М. Исаковский у статті “Доколе?”, – щоб дійти висновку, що в нас у країні щодня (підкреслюю – щодня!) виходить п’ять або навіть сім віршованих збірників, або близько 1700 – 2400 збірників у рік!.. На жаль, у нас багато людей (у тому числі серед поетів), які в надмірному достатку паперу, заповненої віршами, бачать тільки ріст нашої поезії й нічого іншого: мол, поезія піднялася на новий щабель, ми стали писати краще, ніж, покладемо, до війни, віршовані збірники розходяться чи ледве не в один день, і т. д. і т. п. Все це було б просто чудово, якби ми часом не обманювали самих себе, якби в цьому була потрібна частка тверезої й об’єктивної правди. Але її-те, цієї правди, саме й немає.
Непомірний достаток віршів – це, до великого мого жалю, зовсім не ріст нашої поезії. Це інфляція, її знецінення”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)