Любов безкорислива, самовіддана, що не чекає нагороди (по оповіданню И. А. Куприна “Гранатовий браслет”) Часом ми так далекі від реальності в наших мріях, що чергове повернення до дійсності приносить нам біль і розчарування. І ми біжимо від найменших неприємностей життя, від її холодності й нечутливості. У своїх рожевих снах ми бачимо світле Майбутнє, у мріях – знову намагаємося побудувати кришталеві замки на безхмарному небі. Але є в нашім житті почуття, настільки близьке нашим мріям, що майже стикається з ними.
Це любов. З ним ми
Уже з дитинства у свідомості кожного заставляються основи любові й прихильності. І кожна людина пронесе їх через все життя, розділивши з навколишнім світом, тим самим зробивши його ширше й світліше. тим самим зробивши його ширше й світліше. Але іноді здається, що люди усе більше приземляють власні інтереси, і навіть почуття стають жертвами такого приземлення. Вони черствіють, перетворюються в лід, дрібніють
Щасливу й щиру любов доводиться переживати, на жаль, не кожному. І навіть вона має свої зльоти й падіння. А деякі й зовсім задаються питанням: чи Існує вона
Перші сторінки оповідання присвячені опису природи. Начебто на їх чудодійному світлому тлі відбуваються всі події, збувається прекрасна казка любові. Холоднуватий осінній пейзаж увядающей природи схожий по своїй суті з настроєм Віри Миколаївни Шеины.
По ньому ми вгадуємо її спокійний, неприступний характер. Ніщо її не залучає в цьому житті, можливо, тому яскравість її буття поневолена щоденністю й сірістю. Навіть при розмові із сестрою Ганною, у якому остання захоплюється красою моря, вона відповідає, що спочатку краса ця її теж хвилює, а потім “починає давити своєю плоскою порожнечею…”. Віра не могла перейнятися почуттям прекрасного до навколишнього світу
Вона не була від природи романтиком. І, побачивши що – те надзвичайне, яку – те особливість, намагалася (нехай мимоволі) приземлити її, зіставити з навколишнім світом. Її життя текло повільно, розмірено, тихо, і, здавалося б, задовольняла життєвим принципам, не виходячи за їхні рамки. Віра вийшла заміж за князя, так, але такої ж зразкової, тихої людини, який була сама. Просто прийшов час, хоча про гарячу, жагучу любов не було й мовлення
И от Віра Миколаївна одержує від Желткова браслет, блиск гранатів якого валить її в жах, мозок відразу ж простромлює думка “точно кров”, і от уже ясне почуття про майбутнє нещастя обтяжує неї, і цього разу воно зовсім не порожнє. Із цього моменту її спокій зруйнований. Разом із браслетом одержавши листа, у якому Жовтків зізнається їй у любові, всі наростаючому хвилюванню немає межі. Віра порахувала Желткова “нещасним”, вона не змогла зрозуміти всього трагізму цієї любові
Трохи суперечливим виявилося вираження “щаслива нещасна людина”. Адже у своєму почутті до Віри Жовтків випробував щастя. Він обірвав життя за наказом Тугановского, благословивши тим самим улюблену жінку. Ідучи назавжди, він думав, що шлях Віри стане вільним, е життя налагодить і піде по – старому
Але дороги назад немає. Прощання з тілом Желткова було кульмінаційним моментом її життя. У цей момент сила любові досягла максимального значення, стала дорівнює смерті.
Вісім років поганої, беззавітної любові, нічого не потребуючої замість, вісім років відданості милому ідеалу, самовідданості від власних принципів. За одна коротка мить щастя пожертвувати всім накопиченим за такий великий строк – це під силу не кожному
Але любов Желткова до Віри не підкорялася ніяким зразкам, вона була вище їх. І навіть якщо кінець її виявився трагичным, прощення Желткова було вознаграждено. Кришталевий палац, у якому жила Віра, розбився, пропустивши багато світла, тепла, щирості в життя. Зливаючись у фіналі з музикою Бетховена, вона зливається й з любов’ю Желткова, і з вічною пам’яттю про нього. Так хотілося б, щоб у наше одноманітне життя проникнула ця казка про всепрощаючу й сильну любов, створене И. А. Куприным. Так хотілося б, щоб ніколи жорстока реальність не змогла перемогти наші щирі почуття, нашу любов.
Ми повинні збільшувати неї, пишатися їй. Любові, щирій любові, необхідно вчитися ретельно, як самій кропіткій науці
Однак любов не приходить, якщо чекаєш її появи щохвилини, і в теж час, не розпалюється з нічого, але й згасити сильну, теперішню любов неможливо. Вона, різна у всіх проявах, не зразок життєвих традицій, а, скоріше, виключення із правил. І все-таки любов потрібна людині для очищення, для придбання сенсу життя. Людина люблячий здатна на жертву заради спокою й щастя коханої людини. І при цьому він щасливий
Ми повинні превносити в любов все найкраще, що почуваємо, чим пишаємося. І тоді яскраве сонце обов’язково освітить її, і навіть сама звичайна любов стане священної, зливаючись в одне ціле з вічністю. Назавжди…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)