ДОБА ПРОСВІТНИЦТВА. ТВОРЧІСТЬ Д. ДЕФО, Д. СВІФТА
5. Літературна і політична діяльність Дж. Свіфта
З творчістю Джонатана Свіфта пов’язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву – від нищівного сарказму до ущипливої іронії – сатирик посів чільне місце у світовій літературі.
Творчість Свіфта – важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала
Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос.
Талановитий англійський
Свіфт-молодший змушений був власними силами проби-ватися у житті.
Джонатан Свіфт закінчив богословський факультет Дублінського університету. Через зневажливе ставлення до нього з боку родичів він майже не приділяв уваги заняттям, до яких не мав ще й природного нахилу. Він понад усе захоплювався читанням історії та поезії.
Коли настав час отримувати ступінь бакалавра, він, хоча і вів життя, відповідне встановленим нормам, цього ступеня не отримав через “нездатність”. Врешті-решт ступінь йому був присвоєний у досить не привабливій для нього формі, що мала ганебну помітку “особливою милістю”. До цього часу в архівах навчального закладу зберігаються документи, що підтверджують цей ганебний факт.
Після закінчення університету Джонатан поїхав до матері, яка на той час мешкала у Лестері (Англія), пробувши там декілька місяців, влаштувався секретарем до сера Уїльяма Темпла, батько якого був великим другом їхньої родини. Джонатан пробув у нього близько 2-х років.
Повернутися до Ірландії змусили лікарі, занепокоєні станом здоров’я Свіфта. Однак погіршення здоров’я не припинилося, і Джонатан знову повертається до Англії, до маєтку Уїльяма Темпла.
Стан матеріального забезпечення Свіфта бажав бути кращим. Це змушувало майбутнього письменника шукати засобів для існування. Одним із них був сан священика. Однак ця професія не приваблювала Джонатана.
Тоді Уїльям Темпл за-пропонував Свіфтові посаду секретаря і відповідне жалування. Не хвилюючись про те, що все в його житті визначається суто корисливими інтересами, Свіфт спокійно приймає священицький сан. Він придбав пребенду на півночі Ірландії, але втомившись від виконання своїх обов’язків за декілька місяців, повернувся до Англії і жив у маєтку Уїльяма Темпла до смерті останнього.
Окрім певної суми грошей, Темпл заповів йому турбуватися про видання свого посмертного зібрання творів і отримувати прибутки цих публікацій.
У маєтку сера Уїльяма Темпла розпочинається літературна діяльність Джонатана Свіфта. Працюючи секретарем, Джонатан мав можливість користуватися величезною бібліотекою.
Читав майбутній письменник по 10 – 12 годин щодня.
Незважаючи на те, що ставився до своєї професії священика досить серйозно, його можна було, як і раніше, звинуватити у поверховому ставленні до ученого богослов’я. Він вважав своїм першочерговим завданням наблизитися до духовного життя свого віку і розібратися у ньому. Тому найбільше уваги він приділяє творчості античних авторів.
Його перші літературні праці – це памфлети, написані як відгук на важливі, актуальні питання суспільно-політичного й літературного життя в Англії. Памфлет – невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку.
Перебуваючи на службі у сера Уїльяма Темпла, Свіфт написав свій перший сатиричний памфлет “Битва книжок” (1697).
Після смерті Темпла у 1699 році вимушений був шукати нове місце роботи. У 1701 році він отримав ступінь доктора богослов’я і місце вікарія у Ларакорі, Ірла-ндія.
Щоб якось розрадити самотність, Свіфт запросив погостювати свою давню подругу Естер Джонсон, доньку економки Темпла і, як стверджують деякі біографи, її господаря. Молодий літератор оспівав дівчину під іменем “Стелла”, під цим іменем вона і залишилася в історії. Джонатан знав Естер з 8-річного віку, коли вона була ще маленькою дівчинкою. Юний секретар брав участь у її долі, навчаючи Естер грамоти, займаючись з нею літературою.
Свіфт для Естер став чоловіком, у якого вона згодом закохалась.
Якщо говорити про особисте життя сатирика, то увагою жінок він не був обділений. Зокрема В. Теккерей у біографічному нарисі про нього писав: “Я слышал разговоры о том, как одна женщина сказала, что согласилась бы стерпеть всю жестокость Свифта, только бы испытать его нежность”.
У вересні 1701 року письменник анонімно опублікував свій перший політичний памфлет – “Рассуждения о раздорах и разногласиях между знатью и общинами в Афинах и Риме”.
Протягом 1701 – 1704 років Свіфт перебуває у Лондоні. Він прийнятий до правлячих кіл партії вігів; зближується у цей час із провідними літераторами Англії.
Стосовно особистого життя, то саме у цей час у житті письменника з’явилися Естер Ванормі – сусідка по лондонській квартирі. Свіфт написав ліричну поему “Каденус і Ванесса”, де в образі красуні Ванесси було зображено Естер, а її коханим Каденусом був він сам.
Фінал цієї заплутаної особистої драми розігрався в Ірландії. Несподівано для всіх у 1716 році Свіфт обвінчався зі Стеллою (Естер Джонсон), але прагнув зберегти цей шлюб у таємниці. Причин цьому декілька.
Можливо, він не хотів, щоб про це дізналася інша Естер (Ванормі), яка з нетерпінням чекала листів від нього.
Тендітна і хвороблива від природи Естер Ванормі так і не змогла пережити цього. Вона померла у 1723 році. Стелла (Естер Джонсон) не набагато пережила свою суперницю, всього лише на п’ять років.
Один із найкращих свіфтових памфлетів – “Казка бочки” (1704). Назва памфлету – вираз, що означав “безглузду, заплутану історію”. Підставу для такої назви дала й ускладнена структура твору: у ньому декілька передмов, багато відступів.
Проте головна тема означена і зрозуміла: Свіфт створив сатиру на церкву. Пародіюючи стиль ученого трактату, зачепив у “Казці бочки” різні боки англійського життя, центральний сюжет – притча про батьківський спадок і трьох братів – спосіб не тільки висміяти недоліки кожної із форм релігійного вірування (католицизму, англіканства, пуританства), а й виступити проти фанатизму, захистити принцип віротерпимості.
У цьому памфлеті автор гостро викрив духовне та політичне життя епохи, сформоване моральною та розумовою неповноцінністю. Це пародія на історію церков та стан релігійної думки в цілому. Це водночас і соціальна сатира, і передбачення, пророкування.
Незважаючи на те, що памфлети Свіфта виходили анонімно, їх авторство ні в кого не викликало сумніву. Неодноразово сатирика хотіли засудити, але не робили цього, оскільки боялися виступу народних мас за письменника.
Свіфт активним громадським діячем, який не залишався осторонь соціальних проблем тогочасного суспільства. Лікуючи душу як священик, він своїм палким словом намагався вилікувати і суспільство, викриваючи його вади.
З ім’ям письменника пов’язані важливі політичні події, наприклад, укладання у 1713 році мирної угоди між Англією та Францією за іспанський спадок. Сучасники назвали цю угоду “Свіфтовим миром”.
З кінця серпня 1714 року Свіфт у Дубліні обіймав посаду декана собору святого Патріка. Варто нагадати, що це “почесне заслання” до Ірландії тривало до кінця життя Свіфта. Для знедоленої Ірландії Свіфт став організатором національно-визвольного руху проти англійців.
Цікаво, що знаменитий письменник третину своїх прибутків віддавав у казну на потреби ірландського народу.
Декан собору святого Патріка користувався авторитетом й повагою серед простого люду. Тому його неможливо було змусити замовчати.
Джонатан Свіфт був порядною і чесною людиною. Його життєвим кредо були слова: “Я пишу не заради слави, єдина моя мета – благо суспільства”.
У 1726 році друком вийшов його головний твір, що дав безсмертя його імені, – “Мандри у деякі віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів”.
У рік появи роману Свіфтові виповнилось 59 років,, і хоча розум письменника все ще зберігав свою силу, пережиті драми та лихоліття залишили свій слід. Почастішав головний біль, що мучив письменника ще з часів юнацтва, поступово насува-лася глухота, що згодом відмежувала його від оточуючого світу.
Під кінець життя, втративши слух, письменник зробився похмурим, замкнутим, дні проводив у самоті, став неуважним і забудькуватим. Пам’ять ослабла настільки, що він не міг навіть читати. Якось, прогулюючись з товаришем у парку, Свіфт зупинив свій погляд на старому в’язі, верхівка якого вже висохла. “Ось так і я почну вмирати – з голови”, – сказав геніальний сатирик.
Часом талант письменника все ще знаходив своє втілення у нових творах, таких як “Повне зібрання витончених та остроумних розмов”, “Настанова слугам”, “Клуб легіону”, але письменник вже відчував, що його життя добігає кінця.
Ще у 1731 році він написав сатиричну поему “На смерть доктора Свіфта”, у якій з іронією, що не залишала його до останньої хвилини, описував, як суспільство та друзі сприймуть його смерть.
У 1740 році у листі до своєї кузини Уайтвей Свіфт повідомляв: “Все, что я могу сказать, – это то, что я еще не ощущаю пытки, но ежедневно и ежечасно ожидаю ее. Я знаю, что мне осталось жить очень немного – дни мои недолги и несчастны”. Ці передчуття виправдались, і у 1742 році письменник потрапив під постійний нагляд лікарів через своє здоров’я, погіршення якого було пов’язане із душевною хворобою.
Смерть 7 (19) жовтня 1745 року перервала фізичні та моральні муки 78-річного Дж. Свіфта. Увесь свій спадок він заповів на побудову будинку для божевільних.
Про свою епітафію Свіфт потурбувався заздалегідь і написав її власноруч. На його могильній плиті висічено на латині: “Тут спочиває прах Дж. Свіфта, декана цієї кафедральної церкви, і жорстоке обурення не може вже краяти його серце. Іди, подорожній, і наслідуй, якщо можеш, ревного поборника справи мужньої свободи”.
Такий заповіт залишив Свіфт нащадкам, а ще книги, що стали найкращою сповіддю його непохитної душі.
Сатирик прожив велике і славне життя. Його любив простий ірландський люд, який справедливо вважав Свіфта своїм вірним захисником. Найбільше письменника цікавили проблеми політичні.
Тому він не сприймав тогочасного принципу “розважаючи – повчати” і вважав, що читача потрібно не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити справжнє життя, справжнього себе. Наскільки це йому вдалося, можемо судити, аналізуючи роман “Мандри Гуллівера”.
Спочатку “Мандри Гуллівера” сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше – про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, – це сам письменник при дворі англійських королів.
У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів – тремексенів і слемексенів; перші з них – прихильники високих підборів, другі – низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714 – 1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів.
У наступникові ліліпутського трону, що сим-патизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.
Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками – це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і про-тестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів (“Імператор, взявши в руку палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор”), – це кольори англійських орденів Підв’язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за “іспанську спадщину”.
Свіфт – великий майстер художнього слова – прекрасно володів всіма засобами сатири. Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість.
З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити “ласку” та “поблажливість” імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.
Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними – царський двір порівнюється з помийницею, сенат – з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.
Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія – це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта – не герой, а й Англія – не просвітницький ідеал держави.
“Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн” (Дж. Свіфт).
Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії XVIII століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Сатирик стверджував: “Сатира – своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного”.
Поведінку Гуллівера у ліліпутів відтворює Ф. Кривін у вірші “Гулливер становится лилипутом”:
Мир лилипутов копошился у его каблука,
Суетился, и хлопотал,
И карабкался на вершины прогресса,
Между тем так легко и свободно шевелюрою
Бороздил облака
Он, Лемюэль Гулливер,
Человек возвышенных интересов.
С интересов – то, собственно, все и началось:
Случайный лилипут, заблудившийся в Гулливеровом ухе,
Оставил там, как собака забытую кость,
Какие-то сплетни, какие-то пошлые слухи.
И Гулливер прислушался. Проявил интерес.
Впервые высокое с низменным перепутал.
И все спускался и спускался на землю с небес,
Пока не опустился до уровня лилипута.
И большой человек, благородная, возвышенная душа,
Среди суетных мелочей и житейского сора
Слышал он только то, что прилипало к ушам,
И не слышал, не слышал шагов командора.
“Усе на світі відносне, окрім моральних понять”, – немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя після країни ліліпутів у країну велетнів – Бробдінгнег, в особі правителя якої письменник накреслює свій ідеал мудрого і гуманного правителя. І це не випадково: питання про можливості людського розуму, про ідеального монарха належать до тих, які були в центрі уваги просвітників.
Королівство велетнів – це зразок ідеальної держави, на чолі якої став добрий і мудрий король, вимріяний усіма народами. Як людина гуманна і обдарована здоровим глуздом, він не знав, що таке загарбницька війна, не утримує постійної армії, а в своїй державній практиці не вдавався до дипломатичного та бюрократичного кру-тійства.
Король часто розпитував Гуллівера про звичаї, закони, релігію, устрій та освіту в Європі, і той “занадто багатослівно описував свою добру батьківщину, її торгівлю, релігію, розповідав про всі війни на морі і на суші”. Протягом шести аудієнцій, кожна з яких тривала кілька годин, якнайдокладніше оповідав про організацію англійського парламенту, роботу суду, формування фінансів. Та все це король піддав нищівній критиці.
Устами мудрого монарха Свіфт виголошував жорстокий, але справедливий вирок політичному ладу Англії.
(3 votes, average: 4.67 out of 5)