І
Колись Боян, співець потужний, Дзвонив у струни золоті, Мов соколів десяток дружний Пускав з-під хмар на лебеді, Не соколи, персти бистрії, Пускав на струни він живії І рокотом про старину Звав Русь хоробру на войну. ІІ
Бояне, невмируща тене! Позич і нам твоїх живих, Нехай ночує древнє плем’є Знов поклик до боїв нових, Та не мечі вже харалужні, Прославить силу духа дружні І занедбає давнину, Сліпий кривавий суд-войну. ІІІ
Тепер, Бояне, вже не “в полі Незнаємому” летимо Орлами хижими і долі Собі від сліз людських ждемо. Тепер сльозу
Гомере наш! Нам не судилось Тебе почути крізь бої: Німує поле, що багрилось Під славлені пісні твої. Но духа, тене невмируща, Не згасить старина мовчуща, Ні душогубниця-війна, Ні воля деспота дурна. V
Ти слово нам тисячолітнє Через младенці переслав І немовлят святе насліддє Проречистим завітував. Ти справді з уст німих і сущих Втворив хвалу віків грядущих: Бо ще той Ірод не родивсь, Щоб смертю розуму хваливсь. VІ
Палай же, невсипущий духу, В живущім слові Боянів! Як перебув єси потугу Татар, ляхів і козаків,
Палай, наш староруський духу, Окрасо древніх буйтурів, І здобувай нам славу другу, Що красить розуму царів. Як на поган ми поборали І християн обороняли, Так побораймо й за уми, Щоб не тонули в рабськім тьмі.