O pieśni gminna! ty stoisz na strazy Narodowego pamiątek kościoła, Z archanielskiemi skrzydłami i głosem Tu czasem miewasz i bron archanioła. Mickiewicz
Тарасе, спогадай, як ти за нами Хотів летіть у вирій по морозу, Де вольна мати з вольними синами І дочками пахучу щипле розу,
Любові цвіт, знаменуваннє миле Блаженного життя на високостях, Лестивий цвіт, як щастє легкокриле, Як син про вірну дружбу в молодостях.
Втішаються, свободою щасливі; Блищать над ними небеса безхмарні; Сіяють у сріблі та в злоті ниви; Понад пашнею китяхи янтарні.
Знудившися життєм своїм мертвецьким, Жадали ми у вирій полетіти,
Де полотно пензльоване співає Очам про всі дива краси таємні, І вищу ліпоту небес являє, І Тартара страшилища підземні;
Де нас музика до небес возносить І хори ангельські дає нам чути… Восхищене серденько смерті просить – На крилах у Гармонії заснути.
Мій рідний брате, перед нами море Всесвітньої науки одкривалось: Втопили б ми у нім неволі горе І в воскрешеніє свободи обмивались.
Втопили б ми в тім морі всю мороку, Яка нам змалку голови морочить, І тягне нас од Заходу к Востоку, І азіацтво вічне нам пророчить.
Лиха нам
За нами темрява півночня вгналась У всеоружжі деспоцтва сліпого, І люба мрія, як міраж, розпалась Від подиху московства навісного.
Ще не було Овідія й не буде, Яким ти ставсь над мертвенним Аралом: Таких пекельних нот не чули люде, Які на серці в тебе звірство брало.
Ти десять літ з душею розлучався, Співав, мов соловей в кошечих лапах, Живий твій розум скристалізувався, Твій дух поник на каторжних етапах…
Заголосили по тобі харіти, І Україну сонну розбудили, Устала мати: “Діти мої, діти! Тепер навіки ми посиротіли.
Ой лелечко, мій дріб’язок убогий! Москва ‘б вас буде потирати руки; Поставить очі проти вас, як роги; Чого не знав дід, знатимуть унуки”.
“Ні! – обізвешся з-над Дніпра, кобзарю, – Світ не побачить Батия нового. Переп’ят встане не тебе, Москалю, Моє святе, моє пророче слово.
О слово рідне! ти стоїш на чаті Предковічних пам’яток святині, В ясній, блискучий херувимській шаті, Як меч огненний, в нашій Україні.
Грішив я тяжко, яко син народу І вихованець олухів письменних, Що, в нам укравши, вкинули у воду Ключ розуміння, задумів спасенних.
Та що скував я меч сей обоюдний, Тим од гніва Премудрості спасуся, Воскресну чистий у Великдень судний І о спасенні людській звеселюся”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)