Найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема ” ЕНЕЇДА “. Цей твір був популярним завжди. Ще за життя поета він розходивсь по Україні в рукописних списках.
Першу ластівку нової літератури Україна прийняла захоплено.
Над “Енеїдою” Котляревський працював близько ЗО років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 р., четверта – у 1809 р., п’ята – у 1822 р.; повністю твір завершено в 1825- 1826 рр., а видано в 1842 р. після смерті письменника.
Сюжет бурлескно-травестійної поеми “Енеїда” Іван Котляревський
Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. Завдяки такому самостійному підходу до справи “Енеїда” і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне – минулим, героїчне – побутовим, а побутове – піднесено-урочистим.
За жанром “Енеїда” – ліро-епічна травестійно-бурлескна поема (епічна – бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна – бо античні герої “перевдягнені” в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна – бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор “Енеїди” не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст.) і заглянув у майбутнє.
Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі. Автор української “Енеїди” порушує низку суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов’язку, честі сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші.
Загальну картину суспільства та взаємин у ньому поет подає в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до народних уявлень, як це зображено в легендах та піснях. У раю – бідні вдови; сироти; ті, які “проценту не лупили”, а допомагали убогим; ті, які “жили голодні під тинами”, з яких глузували, котрих ображали й “випроваджували в потилицю і по плечах”. У пеклі ж – пани й чиновники.
Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані – поміщики-кріпосники, за ними – козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери. Отже, пекло і рай – це втілення автором народної мрії про соціальну справедливість.
Пекло зображене не стільки в бурлескному, як у сатиричному плані.
У поемі не лише сказано правду про найбільше лихо – кріпацтво, про нелюдяність, жорстокість панів, а й висловлено мрію народу про соціальну справедливість: хто знущається із трудівників, вважає їх за худобину, тому місце в пеклі. До того ж у творі докладно описано різних царів, але суттєвої різниці в способі їхнього життя, у звичках і уподобаннях немає. Своє життя вони проводять у розвагах: бенкетуванні, любовних пригодах, щоденному пияцтві.
От, наприклад, Дідона. Вдаючись до іронії, поет спочатку пише, що це “розумна пані і моторна… трудяща, дуже працьовита”. Та подальший докладний опис її “діянь” розкриває цю іронію: виявляється, що вся її “працьовитість” зводиться до переодягань, танців, ігор, женихання й бенкетів, де сивуха та інші напої ллються рікою, а від страв ламаються столи.
У таких “трудах” і провела Дідона все життя. Таке ж паразитичне існування бачимо в маєтках Ацеста, Евандра та інших князьків. Коли до сказаного додати дріб’язкові чвари, бешкетування, інтриги, безкультур’я, то замкнеться мізерне коло пустопорожніх інтересів українського поміщика, козацької старшини кінця XVIII ст., бо саме їх злочинну суть і аморальну нікчемність показано й затавровано в образах цих жалюгідних царят. Другою суспільною вадою було хабарництво чиновників, яких автор за характером своєї роботи знав дуже добре. Тому бюрократичний апарат царської Росії, його моральний розклад змальований в образах богів колоритно й переконливо.
За хабар Еол влаштовує бурю на морі, за хабар цю бурю Нептун – “драпічка” втихомирив.
Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір’ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою, кумівством і хабарництвом, а понад усе – зловживанням своїм становищем і повного байдужістю до інтересів та потреб народу. На чолі Олімпу – бог Зевс. Грубіян за натурою й самодур за вихованням, він понад усе полюбляє горілку.
Це сміх злий, нищівний; він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й із себе. Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у ІУ-УІ частинах, в описі втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про Гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною: то урочистою, то зворушливою.
“Енеїда” І. Котляревського – енциклопедія народного життя України XVIII – початку XIX століття. Письменник завжди дотримував принципу правдивості та достовірності. Уже з перших рядків твору ми потрапляємо в дивоцвіт українського життя і національного характеру:
Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Хоча зовнішня сюжетна схема твору близька до Вергілієвої “Енеїди”, проте І. П. Котляревський оригінальний, бо, розповідаючи начебто про античний світ, він зображує життя козаків, звичаї українського суспільства другої половини XVIII століття, наснажує поему неповторним українським колоритом. Так, козаки-троянці дуже люблять гарну народну пісню – душу українського народу:
Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ…
Полтавську славили шведчину,
І неня як свою дитину З двора провадила в похід.
Подавши своєрідну енциклопедію побуту, звичаїв і вірувань, письменник доводить, що українці мають давній родовід, своєрідний національний характер та глибоке національне коріння. Усі ці особливості змальовані на прикладі образів Низа й Евріала – відважних героїв, патріотів, готових віддати життя заради “общого добра”. Вони узагальнили всі найкращі риси народу, стали ідеалом національного характеру, в якому гармонійно поєдналися зовнішня краса і краса духовного світу. їм властиве почуття людської гідності, вони розумні й кмітливі, їх відвага не знає меж.
Героїчна вилазка Низа й Евріала у ворожий табір – це патріотичний вчинок, це вияв їх палкої любові до рідної землі і жагучої ненависті до ворога. Як земляки, вони разом завербувалися до Ене – євого війська і сумлінно служили, були відданими та відважними. Низа та Евріала єднає бойова дружба; вона настільки міцна й священна, що на перешкоді їй не може стати навіть смерть. З цього погляду знаменними є слова Евріала, які в його вустах звучать як клятва вірності своєму побратимові:
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобою.
Ці троянські юнаки сповнені відчайдушного прагнення захистити свій народ від чужинців. їх помисли злиті з помислами всього люду, вони виховані на традиціях батьків-захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в ім’я батьківщини.
Низ і Евріал не тільки живі національні характери, сповнені високих патріотичних почуттів, а персонажі, за допомогою яких автор намагається поєднати “природне”, “натуру” (особисту їх мужність) із суспільним (васальною вірністю). Котляревський підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті загальнодержавного патріотизму. Але як художник, який намагався дотримувати правди життя, Котляревський в “Енеїді” показує, що реальний вияв природного людського єства проявляється всупереч прагненню до “общого добра”.
Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням обов’язку, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють потреби своєї “натури” та своїх низьких бажань. Письменник об’єктивно протиставляє навколишньому світові загальних обов’язків світ безпосередніх чуттєвих бажань як саморегулятор людської діяльності без втручання держави, на засадах “природної” народної моралі. Саме опис природних прагнень і бажань героїв поеми допомагає читачу усвідомити, що національний характер героїв формують як високі, патріотичні прагнення, так і “низькі” людські бажання.
Котляревський наголошує на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, самопожертва, доброзичливість, тобто на рисах, які розвинулись в умовах відносної стабільності суспільного ладу, прагне передати їх у художньому творі наступним поколінням. Тому тільки національно свідомий митець, який дбав про збереження національного характеру, мови, звичаїв, традицій і взагалі національної самобутності рідного народу, міг написати такі рядки:
Но тільки щоб латинське плем’я Удержало на вічне врем’я Імення, мову, віру, вид.
В “Енеїді” з позицій “мужичої колючої правди” засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво та лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум’яну любов до рідної землі й готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство.
Такий народ у майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Фактом своєї появи “Енеїда” розв’язала суперечки: самобутній український народ чи ні? Безперечно, самобутній.
Це основна ідея поеми.
Отже, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного жанру та штучної книжної мови, її “високий” стиль, І. Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив “Енеїду” – оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою – і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми – праматері нової української літератури.
Образ Енея. Головним героєм поеми став звичайний собі “парубок моторний” Еней. Якщо Вергілій у своїй поемі “Енеїда” за допомогою цього образу хотів підкреслити благородне, “божественне” походження римського народу (як відомо, Еней – онук Зевса, син богині Венери), то Котляревський розповів про нього як про українського козака:
Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний.
Завзятіший од всіх бурлак.
Разом із троянцями – “ватагою розбишак”, “осмалених, як гиря, ланців” – він утік зі зруйнованої Трої шукати нових берегів. Аркадському цареві Евандру Еней відрекомендувався як “кошовий Еней-троянець”. Уже з перших рядків видно, ким він є насправді.
Так, “троянці” Котляревського дуже нагадують запорожців. Іронічність зображення викликана не бажанням якось принизити героїв – козаки у Котляревського веселі та дотепні, життєрадісні, а їхні вчинки демонструють й інші риси – завзятість, хоробрість, мужність.
Кошовий Еней – троянець відважний, хоробрий ватажок, умілий організатор і керівник. Хоча він, на перший погляд, і мало чим відрізняється від своїх друзів-гультіпак, та все-таки у вирішальну хвилину саме йому доводиться приймати рішення. Згадаймо шторм на морі, коли Еней здогадується “всунути в руку Нептуну” півкопи грошей. Результат бою з рутульцями теж залежав від двобою Енея з Турном. До того ж, хоч і здається Еней іграшкою в руках богів, він сам з власної волі спілкується з богами, спускається в пекло, щоб дізнатись, як діяти далі.
Передусім покладається на себе та своїх друзів, а потім уже – на волю богів. По-різному змальовує Котляревський свого героя. З гумором, з ущипливою усмішкою, але завжди з любов’ю.
Так, це розумний, здатний на дипломатичні стосунки з Ацестом, Евандром, відчайдушний, сміливий вояка, вірний троянському побратимству. Але письменник ніколи не ідеалізує його. Це насамперед завзятий козак-запорожець, який “садить гайдука”, любить багато випити й добре погуляти. При цьому Еней у Котляревського весь час поводиться як справжня людина з яскравим характером і неодноманітним внутрішнім; життям: він може бути легковажним, “купається в бразі”, вміє “бісики пускать”, запальний.
Але кожна жива людина може поводитись по-різному в різних ситуаціях, що зовсім не суперечить цілісності її характеру. Отже, нічого дивного, що такий-от в буденному існуванні Еней за інших обставин починає діяти як хоробрий ватажок або величний і мудрий державний діяч. Він здатний встановлювати дипломатичні відносини і вигравати битви. До речі, ще на початку поеми було відомо, що Еней:
… зна воєнне ремесло;
Умом і храбрістю своєю В опрічнеє попав число.
Чому би читачеві і не посміятися трохи із симпатичного героя, доки навколо нього все гаразд. У Енея ще буде час довести, чого він насправді вартий, що він не лише гультіпака, а лицар “к добру з натури склонний”, “правдивий чоловік”. Звісно, події війни письменник зображує зовсім в іншій тональності, ніж сцени танців та випивок, тож і Еней на полі бою:
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий.
Портретний образ Енея змальований у тексті не раз, та не завжди він представлений у світлих тонах. З похмілля у нього “опухли очі, як в сови, / І ввесь обдувся, як барило”. Звичайно, такого зображення вимагала травестійно-бурлескна тональність поеми, але це змалювання героя не викликає читацького осуду.
Нам симпатичний цей герой, бо він з роду козацького. Козаки – пройдисвіти, босяки, гультіпаки, але водночас лицарі, герої, неймовірно витривалі й надійні люди. Як частину цілого подає нам образ Енея видатний майстер слова.
Козак – це завжди частина великого козацького братства, а чи є що святіше за братство для козака? Як і на початку поеми, в кінці Еней такий же життєрадісний ватажок-гульвіса, здатний до залицянь і гулянок, легковажний, та, коли треба, – розсудливий, строгий і хитрувато-дотепний. Яскравий, живописний і такий земний, веселої української вдачі.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)