Як дивно усвідомлювати, що кожна епоха не була величною сама по собі. Цю велич створювали люди. І саме їх внесок в історію і складав епоху. А людям, малим чи великим, властиво в чомусь помилятися, в чомусь переконуватися.
Тільки так з’являються нетрадиційні рішення, тільки так вершаться великі справи. Мабуть, по-іншому не буває. Адже світ гармонії одночасно є і світом протиріч. І цей світ накладає свій відбиток на людину, проте кожне століття має своїх геніїв, іноді їх імена залишаються в забутті, а іноді зоряно сяють на небосхилі ще багатьом
Таким є ім’я Франческо Петрарки, який вважається першим письменником епохи Відродження.
Підгрунтям цієї визначної епохи стала творчість Данте. А оскільки Петрарка висвітлював загальні історичні протиріччя, що характеризували середньовічну Італію в цілому, то саме це і визначило його провідну роль у формуванні нової, національної культури італійського Відродження.
Я думаю, що роль Петрарки визначається ще й тим, що він став першим великим ученим-гуманістом, і саме тому утвердився як перший великий лірик італійського Відродження. Його постать уособлювала реальне втілення
Що допомогло Петрарці повністю присвятити себе світській культурі європейського гуманізму? Парадоксально, але саме прийняття духовного сану. Адже цей факт дозволив йому входити в різні суспільні кола й бачити життя різних верств.
Невдовзі до нього прийшла слава кращого лірика сучасності.
Духовний сан не завадив Франческо Петрарці покохати жінку, яку у квітні тисяча триста двадцять сьомого року він зустрів у церкві святої Клари. Хто вона? Про це, напевно, ми ніколи не дізнаємося.
Але вона існувала, і Петрарка дійсно кохав її. Навіть після смерті Лаури це кохання не покинуло поета:
Лет трижды семь повинен был гореть я,
Амуров раб, ликуя на костре.
Она ушла,- я дух вознес горе.
Продлится ль плач за грань десятилетья? Що допомогло Петрарці створювати свої шедеври, сповнені щирості і простоти? Можливо, вплив античної літератури, яка прославляла всі позитивні людські якості. А може, такою була його вдача – шанувати дружбу, зберігати вірність коханню. І що найважливіше, він ніколи не втрачав друзів.
А це вже більше ніж вдача, це – божий дар.
У багатьох сім’ях він був не просто капеланом, він був другом. Про це свідчить листування поета. Але в той же час Петрарка шанував і години самотності. Самотність була його природнім станом, можливістю відчути внутрішню свободу.
А свобода була для нього ще й можливістю вільно ставитися до навклишнього світу.
От мысли к мысли, от горы к другой нехоженными я иду путями: душа когда-то отдохнуть должна над тихою пустынною рекой или в долине меж двумя горами…
Отже, краса і щирість людських почуттів – це не просто провідна думка лірики Петрарки. Це світосприйняття вільної людини.
Навіть у першому своєму вірші Франческо Петрарка на перший план ставить щирість людських почуттів. Цей твір був посмертною посвятою його матері, де автор поклявся їй у вічній пам’яті і вічній любові.
Але найбільш повно розкриваються людські почуття у творах “Книги пісень”. Це своєрідна поетична сповідь зрілої людини. Тема “Книги пісень” – юнацьке кохання, високе, чисте, але боязке й нерозділене.
Автор сподівається на розуміння читача, сподівається викликати співчуття.
Автор і герой у “Книзі пісень” об’єднані злиттям ліричного “я”, хоча між ними існує певна відстань. Для сприйняття “Книги пісень” ця відстань необхідна, адже Петрарка згадує колишнє кохання. “Книга пісень” – це книга спогадів, датованих самим автором, тому твори і пройняті легким смутком:
“Меня Любовь томила двадцать лет,
но я был бодр в огне и весел в боли;
когда ж ушла мадонна из юдоли –
десятый год душе покоя нет”.
Але ні Лаура, ні кохання Петрарки не знають розвитку. Час рухається повз них, і кохання не має історії. Образ Лаури є новаторським у літературі того часу, адже автор зобразив живу реальну жінку. І основним у висвітленні її образу не стали побутові деталі, бо Лаура розкривається через внутрішній світ поета, через сприйняття ним навколишньої дійсності.
Родник журчит, звенит листвою ветка,
Я слышу голос госпожи моей,
И ей лесная подражает птица.
Краса і щирість людських почуттів у ліриці Петрарки досягається ще й близкістю до народних середньовічних пісень. Використовуючи їх мову, порівняння, метафори, Петрарка відтворив образ нових взаємовідносин людини і навколишнього, земного світу, людини і природи.
Благословен день, месяц, лето, час
И миг, когда мой взор те очи встретил!
Благословен тот край и дол тот светел,
Где пленником я стал прекрасных глаз.
Зображуючи свою тугу, Петрарка часто переносив її на природу, і тоді його внутрішній світ, як і світ Лаури, ставав частиною природи й набував надзвичайної пластики.
Уж хмурый воздух с въедливым туманом,
Клубящийся под набежавшим ветром,
Вот-вот готов заморосить дождем,
Уже кругом кристаллом стали реки,
И вместо злаков, покрывавших долы,
Куда ни глянь – лишь изморозь да лед.
У творах Петрарки повністю відсутній середньовічний аскетизм, а внутрішній конфлікт почуттів не переростає в конфлікт із дійсністю, бо поет оцінює і життя, і власні відчуття з точки зору земної людини.
“Книга пісень” – перша в історії європейської поезії збірка, де обумовлено внутрішню єдність ліричних творів. Кожний сонет можна розглядати і як окремий твір, і як частину однієї великої цілісності, сповненої нового розуміння кохання, природи і суспільства, характерного для нової людини Відродження.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)