Кажуть, що саме у знаменитих “Вечорах…” Гоголь посвоєму закодував історію України з приховано сумним гумором, тонким ліризмом, іронічноромантичним спогляданням української людності у світі добра і зла – між святістю і демонізмом. Розкішні ландшафти, колоритні, вихоплені з живої дійсності характери (Гоголь – чи не найбільший у слов’янських літературах майстер характеротворення), поєднання реального з фантастикою, самобутність відтворення народних традицій, філософське осмислення фольклорних легенд і переказів у власній
Власне реалізм і наступних творів Гоголя, той реалізм, котрий у свій час іменували критичним (соціальним), є по суті містичним реалізмом, принаймні значною мірою закодованим. Можна говорити окремо про ліризацію прози Гоголя, про його пейзажі, з котрими важко конкурувати будьяким іншим шедеврам пейзажної лірики чи прозовим класичним описам природи в літературі.
“Чуден Днепр при тихой погоде,
Любо тогда и жаркому солнцу оглядеться с вышини и погрузить лучи в холод стеклянных вод и прибрежним лесам отсветиться в водах. Зеленокудрые! Они толпятся вместе с полевыми цветами к водам и, наклонившись, глядят в них и не наглядятся, и не налюбуются светлим своим зрачком, и усмехаются к нему, и приветствуют его, кивая ветвями.
В середину же Днепра они не смеют глянуть: никто, кроме солнца и голубого неба, не глядит в него. Редкая птица долетит до середини Днепра. Пышний! ему нет равних в мире…”
Уривок цей зі “Страшної помсти” (утворі цьому Божественна краса – гармонія контрастує з потворністю дияволіади) став давно хрестоматійним.
РІого вивчало не одне покоління школярів. Засобами російської мови, українець за душевним складом характеру, змальовує Гоголь українські краєвиди, тонкощі і самобутність рідної природи, національну стихію рік, лісів, степів і самої історії (до речі, національним поглядом вбирав у себе письменник життя столичної і периферійної еліти, великого і дрібного чиновництва).
Навряд чи можна заперечити те, що саме з поетичної школи Гоголя вийшли такі майстрипейзажисти (лірики як у віршах, так і в прозі) в літературі, як поети Т. Шевченко, Я. Полонський, І. НІкітін, прозаїки І. НечуйЛевицький, М. Коцюбинський, М. Пришвін, К. Паустовський, О. Довженко, М. Стельмах – список можна продовжити…
Усі повісті Гоголя з “Вечорів…” єднає (серед них лише “Іван Федорович Шпонька та його тітонька” позбавлена фантастики, що власне свідчить про перехід автора на інші художні засади) непорушний протягом усієї творчості принцип глибинного історизму, хоча твори про Диканьку як своєрідний епіцентр вічних духовноетичних протистоянь добра і зла здебільшого побудовані на побутовородинних колізіях.
“Вечори…” це був крок від іронічноромантичного (інколи трагічноскорботного – зокрема у “Страшній помсті”) споглядання до кращої героїкоромантичної (не тільки у слов’янській, а й європейській літературі) історичної оповіді “Тарас Бульба” – твору з національної історії України.
Козацька героїка займає чільне місце у “Страшній помсті”, де з романтичним пафосом, витоки якого у народнопісенних традиціях, змальовано останній бій мужнього звитяжця Данила Бурульбаша з накликаним зрадою ворожим нашестям:
“- 3, да тут єсть с кем переведаться – сказал Данило, поглядывая на толстых панов, важно качавшихся впереди на конях в золотой сбруе. – Видно, еще раз доведется нам погулять на славу! Натешься же, козацкая душа, в последний раз! Гуляйте, хлопцы, пришел наш праздник!
И пошла по горам потеха, и запировал пир: гуляют мечи, летают пули, ржут и топочут кони. От крику безумеет голова, от дыму слепнут очи.
Все перемешалось. Но козак чует, где друг, где недруг; прошумит ли пуля – свалится лихой седок с коня; свиснет сабля – катится по земле голова, бормоча язиком несвязние речи…
… Руби, козак! Гуляй козак! Тешь молодецкое сердце; но не заглядывайся на золотые сбруи и жупаны! Топчи под ноги золото и каменья! Коли, козак, гуляй, козак!
Но оглянись назад: нечестивые ляхи зажигают уже хаты и угоняют напуганний скот”.
Як видно з уривка, мова йде тут насамперед про визвольну місію козацтва, героїчний захист рідної землі, сплюндрованої не тільки фізично, а й морально, соціально, духовно – передусім від зрадницької лінії представників старшинської верхівки, про що з болем говорив Данило:
“Шляхетство наше все переменило на польський обычай, переняло лукавство… продало душу, принявши унию. Жидовство угнетает бедний народ. О время, время!
Минувшее время! Куда подевались вы, лета мои?”
В епоху романтизму інтерес до історичної тематики у європейських літературах стає визначальним.
Він у романістиці англійця В. Скотта, у драмах та епічних полотнах француза В. Гюго, у віршованих оповідях польських поетів А. Міцкевича, Ю. Словацького, С. Гощинського, у російській поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, поетівдекабристів, в українських поетівромантиків. Постаті з української національної історії займають чільне місце в художньому світі К. Рилєєва (“Богдан Хмельницький”, “Войнаровський”, “Гайдамак”, “Наливайко”), Є. Аладина (“Кочубей”), О. Пушкіна (“Полтава”), у творах про гетьмана Мазепу Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького тощо.
Посвоєму осмислюватимуть пізніше трагічні сторінки минулого України в історичних розвідках і художніх творах Д. БантишКаменський, М. Костомаров, П. Куліш, Є. Гребінка.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)