Творчість Мольєра збігся з часом розквіту абсолютизму у Франції, коли Людовик XVI проголошував: “Держава – це я!”, Коли в його честь створювалися поеми, оди, а пишність французького двору вражала весь світ. Справжнє ім’я Мольєра – Жан-Батист Поклен. Він був; сином процвітаючого буржуа, що володів обойному майстерні і лавкою.
Батько його Жан Поклен мав титул “королівського шпалерника”, яким дуже пишався. Коли в 1622 році у Поклена народився первісток, він передав йому своє ім’я, а в майбутньому має намір був передати титул
Батькова професія не приваблювала юнака. У свій час він готувався стати адвокатом. З цією метою навіть здав іспит на ліценціата прав при Орлеанському університеті. Але і юристом він не став. Ще хлопчиком Жан-Батист захоплювався театральними видовищами.
Разом зі своїм дідом А по матері він із захопленням спостерігав їх на шумних па-щ ризьких площах і дуже серйозно мріяв про сцену.
Подолавши опір рідні та відрікшись від усього, до чого його готували, Жан-Батист разом з іншими
Зануривши на фургон театральні пожитки, “діти сім’ї”, як вони себе називали, подалися шукати щастя в провінцію, де і пробули 13 років. На перших порах і тут їх чекали невдачі. Глядачів не залучали трагедії, які ставили актори. Куди цікавіше провінціалам здавалися комедії масок. І тоді Мольєр взявся сам складати п’єси, переймаючи дещо з італійської комедії масок і вводячи в смішні сцени елементи фарсу.
Самовідданість акторів і новий репертуар театру забезпечили успіх.
Роки поневірянь – це знайомство з життям городян, селян, феодалів, це вивчення характерів, звичаїв, смаків, збагачення мови. У драми Мольєра сміливо ввійшла та “плебейська стихія”, яку засуджував Буало, але яка внесла повнокровне струмінь у твори комедіографа, визначила своєрідність його творчого “я”. Через кілька років театр Мольєра став вважатися кращим з юних провінційних театрів. Душею трупи був Мольєр: молодий, талановитий, красивий, дотепний, меткий, веселий.
Він був і режисером, і актором цього театру, дуже вимогливим до себе і до товаришів по ремеслу. Він стійко зносив незгоди і твердо вірив в успіх. І успіх прийшов. Трупа була запрошена на королівську сцену.
З трепетом і страхом чекали актори суду паризької придворної знаті. Ставили “любовну досаду”. Вистава мала гучний успіх. Театр отримав визнання короля, а разом з тим і право давати вистави в одному з королівських театральних приміщень.
Але з успіхом прийшла і заздрість суперників, а з постановкою “Смішних манірниць” (1659) почалися пригоди і навіть ворожнеча з боку високопоставленої публіки. У цій комедії Мольєр висміює звичаї, претензійну мова, химерні манери паризьких манірниць, захоплення салонним мистецтвом, пародіює надутих франтів, кічу своїм
Становим перевагою, сміється над фальшивої пихатість акторів улюбленого аристократами Бургундського готелю.
Але прихильність короля залишалася незмінною. Людовик XIV хотів тримати все трупи в своїх руках, щоб обласканий, підпорядкувати їх своєму впливу. Мольєра доводилося оформляти палацові про свято й розваги. Це відволікало його від серйозної роботи, але забезпечувало певну незалежність і захист.
Потрібно сказати, що відносини драматурга з “королем-сонцем”, так називали Людовика XIV, були складними. Близькі вважали, що Мольєр віддавав належне непересічність короля, хоча він не міг не бачити узурпаторською характеру його влади. Відомо, що Людовик XIV часом благоволив до Мольєра і навіть побажав, наприклад, бути хрещеним батьком в сім’ї комедіографа, але це ніяк не позначилося на її добробут.
Мольєра доводилося бути дуже гнучким у відносинах із земним “богом”, і, поступаючись йому в малому, добиватися більшого у постановці “крамольних” комедій, у подоланні ненависті дворянства і духовенства, у збереженні трупи і свого театру.
Після повернення до Парижа Мольєр створив понад тридцяти п’єс, дотримуючись правила; повчати людей, забавляючи їх. Примітно, що Мольєр, ставши знаменитим драматургом продовжував грати на сцені, виконуючи найвідповідальніші і важкі ролі. Безперервна боротьба підірвала здоров’я Мольєра.
Він часто хворів.
На початку 1673 він написав “Удаваний хворий”, II якому грав Аргана. На четвертому представленні 17 лютого він відчув себе зовсім погано. Його душив кашель. Часом сили майже покидали його. Публіка, яка не знала стан Мольєра, дивувалась того, як природно він передає удавання Аргана.
Але це, на жаль, було не грою. З театру хворого забрали. Була ніч. Шукали доктора, звали священиків.
Але ті відмовилися йти до автора “Тартюфа” навіть заради причастя. Хлинули горлом кров обірвала життя письменника. Чотири дні церковники не давали згоди на його поховання. І лише після втручання короля Мольєра дозволили поховати, але вночі при факелах і за цвинтарної огорожею. “Благочестиві батьки” не задовольнялися проте цій посмертної помстою: хтось із Тартюфом написав і пустив по руках огидну епітафію і віршах, де виражалося радість з приводу кончини безбожника і зловтішне пророцтво йому пекельних мук. Але даремно. У пам’яті людей багатьох поколінь ім’я Мольєра залишиться живим і глибоко шанованим, а творчість незмінно сучасним.
У 1792 гору останки Мольєра були перенесені в Пантеон.
На знак пам’яті про великого комедіографа та актора щорічно, в день його смерті, театр Комеді Франсез ставить “Удаваний хворий”, в якому грав Мольєр в останні години життя. Публіка, присутня на цій виставі, шанує його пам’ять мовчазним вставанням.
“Для його пам’яті нічого не потрібно, але для нашої потрібен він…” – говорить напис на пам’ятнику Мольєром, поставленому в залі урочистих засідань Французької Академії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)