Поступово в романах Харди, особливо в трьох останній і кращих – “Мер Кестербриджа”, “Тесс із роду д’ербервиллей” і “Джуд Непомітний”, – виростає концепція абстрактної долі, модерністська трансформація ідеї долі античної трагедії. Із цією долею людин веде боротьбу – і боротьба завжди безнадійна, незважаючи на неабиякі сили й щиросердечні якості героя. При цьому Харди-Реаліст ніколи не забуває про соціальне мотивування нещасть свого героя, і тому конкретно-історична критика виродливих суспільних умов своєрідно
В “Мері Кестербриджа”, як говорить сам Харди в передмові, більше, ніж в інших романах, приділяється уваги одному характеру. Дійсно, у центрі роману – сільський батрак, сноповязальщик Генчард, Це людина сповненої енергії, мужній, рішучий і діяльний. Спочатку простий батрак, він швидко стає одним з найвизначніших торговців зерном, і його обирають мером міста.
Але “гра на зелених просторах полів не менш рискованна, чим на зеленому сукні карткового стола”. Зміна погоди
Цей зліт і падіння Генчарда становлять найбільш відчутну соціальну сторону трагедії, але не вичерпують її. Несчастия осягають Генчарда в його відносинах буквально з усіма близькими людьми. Провиною цьому його неприборкана, рвучкий вдача. Генчард те жагуче прагне до якої-небудь людини, те так само різко його відштовхує.
Але іронія долі, як це ретельно підкреслює автор, змушує Генчарда відштовхувати саме тих, про кого він буде особливо жалувати, і найбільше прагнути до людини саме тоді, коли ця людина хоче його уникнути. Тут уже винуватий не характер, а сплетення обставин, які, як постійно підкреслює Харди, завжди складаються невдало. І чим сильней бажання людини, чим неукротимей його почуття, тим неизбежней вони розбиваються об непохитну силу обставин
Можна простежити цю думку Хардя на прикладі відносин Генчарда з усіма іншими персонажами роману. Генчард дуже рано женився й у пориві досади, що нав’язав собі непосильну для бідняка тягар, продає свою дружину морякові Ньюсону. Але він постійно кається в цьому – і коли через двадцять років Сьюзен вертається до нього, пориває з люблячої його Люцеттой. Жертва ця даремна, він про неї, у свою чергу, пошкодує. Люцетта стає дружиною шотландця Фафре, що був друга Генчарда, а тепер його лютого ворога й конкурента. І на довершення всього Генчард виявляється мимовільним винуватцем трагічної смерті Люцетти.
Тим часом Сьюзен повернулася до нього тільки заради дочки, елизабет Джен, що він уважає своєї. Але після смерті дружини Генчард довідається, що елизабет – дочка не його, а моряка Ньюсона, і виганяє її зі свого будинку. Однак самітність його так нестерпно, що пізніше він знову привязивается до цій чужій йому дівчині, але отут з’являється її теперішній батько – і Генчард знову залишається одні.
Відкинутий, незрозумілою й зневажуваний усіма – дружиною, коханкою, іншому й приймальні дочкою, – він умирає в повній самітності. У заповіті він вимагає, щоб його поховали як знедоленого щоб ніхто ніколи про нього не згадував
Характер Генчарда змальований дивно правдиво, віриш в усі спалахи його любові й ненависті, в усі його суперечливі пориви, бачиш, як він сам розбиває камінь за каменем фундамент свого щастя. Але в той же час у всім видна рука якогось зловмисного режисера, що щораз змушує Генчарда бажати того, що вже стало неможливо, і особливо гостро бажати цього саме тоді, коли збіг обставин повинне відняти предмет бажання
(1 votes, average: 5.00 out of 5)