Кобзарі – то мандрівні музиканти – співці. Часто вони були сліпі, і їх водили білим світом хлопчики – поводирі. Тихою ходою мандрував кобзар від міста до міста, від села до села, наслухав, як живуть прості люди, та оспівував їхні жалі й радощі у своїх думах – піснях.
Колись кобзарів можна було побачити і на ярмарку, і на церковному майдані, і в убогій хатині, а то й просто серед поля. І скрізь, і всюди знаходились йому слухачі, і в кожного завмирало серце від кобзарської пісні. Часто кобзарів брали з собою в бойові походи козаки. І тоді
Мудрі, безстрашні, високі духом кобзарі несли людям слово правди. Вони закликали народ до єднання. Піднімали його на боротьбу за свою волю. Оспівували подвиги мужніх лицарів – героїв.
Кобзарева пісня була чи не сильніша за будь-яку зброю. Хто приходив на нашу землю з мечем, прагнув відразу запопасти до своїх кривавих пазурів кобзарів. А вже як ловив їх, то люто карав.
Та дарма – славне кобзарське мистецтво здолало всі пекельні вогні, пережило віки й збереглося до наших днів.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)