Кільце – композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немовби змика-ються анафора та епіфора (див.: ). Надзвичайно багата на цей прийом лірика П. Тичини, в якій спостерігається звукове К. (“Здаля сміялась струнка тополя”), лексичне (“Ой не крийся, природо, не крийся”), строфічне (“Закучерявилися хмари”). Подеколи стилістичну фігуру, в якій наявне повторення початку і кінця вірша, називають епістрофою (грецьк. epistrophe – крутіння), що надає композиційної стрункості не лише класичній
Останні троянди,
Білі троянди.
Вересневі троянди.
Вони одяглися
В ризи невинності,
В шати дівочої чистоти,
Вони крізь осінній туман
Ледве пригадують літо,
Сонце і грози,
Краплисті дощі і веселі веселки,
Ночі душні і поранки рожеві,
Вони, як вві сні,
Бачать весни колихання зелене,
Чують безсмертні слова солов’їні,
Дотики вітру щасливого ловлять…
А все це живе у них:
Весна запахуща
І пристрасне літо,
Вітер, веселки і грози –
Все це живе в них
І житиме доти,
Доки бичем смертоносним
Їх мороз не ударить,
Доки на землю не зронять
Останніх своїх пелюстків
Білі троянди,
Вересневі троянди,
Останні троянди (М. Рильський).
К. називається ще обрамленням (часто у прозових творах).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)