Ми не повинні забувати жодної зі сторінок історії багатостраждального українського народу, навіть найстрашніших. Жахливе відчуття охоплює кожного, хто дізнається подробиць трагедії, яка сталася на квітучій благословенній землі без малого сімдесят років тому.
Досі важко повірити, що в Україні раптово зник хліб і люди залишилися без жодної зернини в урожайний 1932 рік. Українці вимирали цілими родинами й селами. Смерть могла наздогнати людину де завгодно: у хаті, на полі, у дорозі.
Найчорнішим часом в історії України є 1933 рік. Ніде у світі
Павло Музика зайшов до сусіди, постукав у шибку, але йому ніхто не відповів. Павло стурбувався: може попухли всі? Але двері згодом відчинив Гаркуша з геть змарнілим, схудлим обличчям. Павло показав сусіді на левади, куди пішов син Гаркуші, Юхимко. На жаль, дорослі запізнилися: хлопчик помер.
Важко читати ці рядки: “Батько хилиться перед Юхимком на коліна, бере на руки, а хлоп’яче тіло в його руках ламається, й голівка з
Не позичив йому хліба, бо ж “не для себе, а для дітей”. Що можна відповісти, коли в самого хліба немає? Становище в усіх однакове: неміч, жах, голод. Павло Музика щиро жаліє померлого хлопчика. Сльози навертаються на очі читачеві, біль стискає серце.
Гаркуша настільки ослаб, що не зміг віднести померлого Юхимка до хати: тільки стояв на колінах і вив по-вовчому.
Далі письменник зображує ватагу дітей, які полюбляли завітати до оселі баби Химки, найдобрішої жінки в селі. Кожному баба давала гостинця: кому грушку сушену, кому варену картоплину. Але більш нікого не почастує баба Химка. Вона вмерла, бо оддавала малим найостанніше.
Ця мудра жінка добре розуміла, що дітям треба вижити, хоча б для того, щоб розповісти нащадкам про жахливі події голодомору.
Ще один страшний епізод. Учитель знаходить у лісі немовля й намагається розшукати його матір. Може, вона просто відійшла ненадовго й ось-ось повернеться?
Зустрінута жінка відхрещується від дитини. Може бути, що справжня мати вже далеко й щиро оплакує долю своєї дитини, яку покинула, щоб не чути несамовитого голодного плачу?
Людське життя насправді перетворилося на пекло. У пам’яті українських селян назавжди викарбувалися страшні картини голодомору 1933 року. Досі в селянські сни приходять похмурі тіні померлих, досі болить душа, що звідала нелюдське горе. А в той час, коли вимирало українське село, більшовики заявляли про розквіт соціалістичного будівництва.
Саме тоді Сталін проголосив знамените своїм лицемірством гасло: “Жити стало краще, жити стало веселіше!” Під цей бравурний акомпанемент померлих від голодомору закопували у великих могилах, а траплялося й так, що закопувати було вже нікому.
Ми зобов’язані знати історію своєї землі, всю правду й нічого, крім правди. Саме про таку історію розповідає повість Євгена Гуцала “Голодомор”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)