Зображення голодомору 1933 року в повісті “Голодомор”

Жахливо навіть через багато десятиліть ступати стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини, і це урожайного 1932 року. Пухли від голоду старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чатувала на шляхах, на полі, в хатах.

Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускала своєї кривавої коси.

Саме про цю жахливу добу розповідає Євген Гуцало в моністі “Голодомор”. Зайшов Павло Музика до свого

сусіда, постукав у шибку, але “хата мовчить”.

Перше, про що він стурбовано подумав: може, “попухли чи задубіли всі?” Але трошки згодом двері відчинив Гаркуша, “погасле обличчя” якого було “засноване павутинням зморщок”. Павло показує односельцю на левади, куди пішов Юхимко, Гаркушин хлопчик. Але не встигли дорослі, запізнилися, бо назавжди заснула дитина. “Батько хилиться перед Юхимком на коліна, бере на руки, а хлоп’яче тіло в його руках ламається, й голівка з білим чубчиком западає на спину”.

Гаркуша так ослаб, що навіть не міг віднести дитину до хати, “стоїть на колінах, не в змозі

звестися з дитиною, і виє по – вовчому”.

Далі Гуцало змальовує ватагу дітлахів, які завітали до оселі баби Химки, бо добрішої і ласкавішої баби в селі нема. Щось обов’язково вона знайде, щось та вділить, хай варену картоплинку чи торішню сушену грушку. Але цього разу нічим не пригостить діточок баба Химка, бо заснула вічним сном, склавши руки на грудях.

Мабуть, жаліючи малих, вона віддавала їм останнє, що мала, бо розуміла, що їм треба вижити, треба розповісти своїм нащадкам про жахливі події, свідками яких вони були.

Гортаємо сторінки повісті Євгена Гуцала, і стає моторошно, бо людське життя перетворено на пекло. Учитель, знайшовши в лісі дитинку-немовля, намагається розшукати її матір. Може, вона відійшла на хвильку й зараз повернеться? Зустрічна жінка перелякано відхрещується від дитини.

А може, справжня мати десь оплакує лиху долю свого немовляти, якого змушена була покинути в лісі, щоб не чути його голодного плачу?

А в той час, коли відбувалися ці страшні події, влада лицемірно заявляла про розквіт соціалістичного будівництва, і Сталін проголошував, що “жить стало лучше, жить стало веселее!” А в спустошених українських селах померлих від голоду без трун закопували в спільних могилах… Нерідко траплялося, що не було навіть кому закопувати…

Біль шматує душу, коли читаємо розповідь Євгена Гуцала про пекло, яке влаштував Сталін під блакитним українським небом. Але ми зобов’язані знати історію рідної землі, всю її правду. Відверту правду про голодомор тридцятих несе нам повість Євгена Гуцала – письменника-патріота, що так рано пішов з життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Зображення голодомору 1933 року в повісті “Голодомор”