I
Як самота на душу склонить крила І в серці защемить невиплаканий жаль, Прийди тоді, прийди до мене, мила, Розкрий мені цілу твою печаль. Прийди, вложи чоло в мої долоні, Як стужена забута сирота, І лебеди, як вітер на вигоні, Що заколисує до сну жита. Прийди, я з вій твоїх зцілую слези І перейму твій біль у власну грудь, Лишень склонись на мене, як береза, І все забудь, усе забудь. II
Ідеш від мене… Йдеш шукати Нових вражінь, нового чару… Я вже не в силі розкресати В твоїй душі давнього жару. Іди…
Не йму тебе молити Й візьму на себе всі
Ув’ю вінок зі споминів о тобі І покладу собі на білій екрані, І так піду, аж покіль десь на гробі, Як метеор, не блисну і не скану. І вечером, коли рука задуми Водитиме тебе між кущі туї, Прийдуть до тебе всі забуті думи І сядуть на чоло, як поцілуї. В сю хвилю в липах легіт зашепоче І скропить трави зимною росою, І ти на захід звернеш скорбні очі
Коли в тюрму прийдуть вечірні тіні І вкриють все безмежною габою, Тоді мій жаль і туга за тобою Ридають так, що в казні плачуть стіни. І я клонюся на залізні грати, Як той жебрак на хрест при роздорожжю, І чую, чую, що ніяк не зможу Важких страждань в душі заколисати. А все ж одно твоє слівце тепліше Могло б мені в’язницю в рай змінити. Дарма…
Надворі зачинає дніти, А чорний жаль ридає ще ревніше. V
Коби ти знала, скілько муки Твої слова мені завдали, Як я ломив з одчаю руки, Як в серці жалощі ридали! Ти замість острої догани Найшла б для мене щирі жалі, І змила б кров з моєї рани Слізьми незмірної печалі. Та цить!
Нехай тобі не вадить Мій жаль і туга за тобою: Чи співчуття твоє зарадить На сум, що зрісся вже зі мною? VI
Двигну тебе на крилах туги й жалю До висоти надземного видіння, Спов’ю тебе солодкою печаллю І дам тобі на скронь символ терпіння. І в погляд твій ввіллю таку принаду, Якої ніт в самого херувима, Потім, як раб, до ніг твоїх припаду І дам тобі ім’я: Неумолима. І здумаю про тебе дивну чутку, Що рознесе ім’я твоє світами, А сам уп’юсь кривавими сльозами І втоплюся в бездоннім морі смутку. VII
І в сумерках буденщини пропаде Багато слів сердечної розмови, І самота, як мла осіння, впаде На дні дружби і щирої любови. І лиш часом перед очима стане Якийсь фрагмент забутої картини, І з-під повік, як з чаші цвіту, скане Важка, гей ртуть, слеза-перлина. VIII
У мріях я тебе злеліяв, Як цвітку хорої мімози, І від землі вітрець повіяв – Розплився чар, остали сльози. Лишився твір уяви й злуди, Як ясний привид херувима, І з тої хвилі в моїх грудях Банує туга невтишима. IX
Скажіть їй все: як я тужив за нею І дожидав цілі літа в одчаю, І як я жив з недолею своєю, І як тепер самотній умираю. Скажіть усе; нехай вона пізнає Свої гріхи і молодечі блуди, Нехай не каже, що в мені немає Нічого, крім морозу та й облуди. Скажіть, що я її не винувачу За всі мої незмірно прикрі муки, Що я іще на смертнім ложі плачу І хоч терплю – ломлю за нею руки. Х
“Ми мусим розійтися, друже! Бо я відчула ваші болі, Я знаю, що брем’я недолі Та скорб життя гніте вас дуже… А я слаба, а я не в силі Сумного серця роз’яснити, Ми мусимо в розлуці жити – Бо ми зовсім противні хвилі…” Який могучий жар любові Яриться в серці вашім, пані!
Щоб пособити моїй рані, Ви ще пустили з неї крові… XI
Коби я міг сказать тобі словами, Як тяжко я баную за тобою, То я б ридав кровавими сльозами І говорив огненною тоскою. Та знай: я гордий! Я чувства святого Не вберу в підле слово жебранини І не приступлю до порога твого З гірким плачем покірної дитини.
Зачиню серце, як безлюдну хату, В якій банує ангел запустіння, І не піду до тебе нарікати, Хоч доведеться загибать з терпінняі.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)