КАНЕТТІ, Еліас

(1905 – 1994)

КАНЕТТІ, Еліас (Canetti, Elias – 25.07.1905, Рущук -13.08.1994, Цюріх) – австрійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1981 р.

Народився в болгарському багатонаціональному портовому місті Рущук (тепер Русе) в іспано-єврейській (сефардській) сім’ї. Канетті був старшим із трьох синів у родині процвітаючих комерсантів, рідною мовою яких був ладіно (діалект іспанської), котрим спілкувалися сефарди. Дід Канетті по батьківській лінії знав сімнадцять мов, а батьки Еліаса, Матільда (Ардітті) і Жак Канетті, котрий здобув освіту у Відні,

вдома спілкувалися тільки німецькою – цією мовою і почав писати Канетті.

У 1911 р. сім’я переїхала в Манчестер, де Канетті вступив у школу, вивчив англійську мову і, за порадою батька, почав читати класиків. Через два роки, після раптової смерті батька, родина переїхала у Відень. Мати навчала Канетті німецької мови, аби син зміг вступити у віденську школу.

Саме впливом матері Канетті пояснює свою любов до цієї мови. Пізніше він писав, що без матері і німецької мови, що тісно переплелися у свідомості письменника, його “майбутнє життя було би безглуздим і незбагненним”. “Оскільки я єврей, мова мого інтелекту

залишається німецькою, – говорив Канетті, – однак я є спадкоємцем усіх народів”. Як зазначалося у доповіді Шведської академії, у Канетті є “тільки одна батьківщина, і батьківщина ця – німецька мова”.

У 1916-1921 pp. Канетті жив і навчався у Цюріху, який назве “раєм своєї юності” (тут він написав свій перший твір – трагедію у віршах “Юній Брут” – “Junius Brutus”). З 1921 p. Канетті мешкав у Франкфурті, 1924 р. повернувся у Відень.

У 1924-1929 pp. він вивчав хімію у Віденському університеті. Проте ще студентом повністю присвятив себе літературі. Канетті відвідував відомого австрійського сатирика Карла Крауса, вплив якого полягав у тому, що у Канетті, за його ж словами, з’явилося прагнення навчитися “поєднувати мову й особистість”.

Згодом Канетті говорив, що саме Краус навчив його мистецтву слухати. У 1928 p. Канетті відвідав Берлін, де зустрівся з Б. Брехтом, І. Бабелем, Г. Грошем, тоді ж він задумав серію романів у восьми томах про людське “божевілля”, у кожному з яких герой мав представити певний тип маніяка.

У 1934 р. Канетті одружився з Венецією Тоубнер-Калдерон, а в 1938 p., після аншлюсу Австрії, емігрував у Париж, а невдовзі – у Лондон. У 1952 р. він отримав британське підданство. Після смерті дружини (1963) одружився вдруге, з Герою Бушор (померла у 1988 p.).

Помер Канетті у Цюріху у віці 89 років.

Найвизначніший твір – гротескно-сатиричний роман “Засліплення” (“Die Blendung”, 1935). Він став єдиним романом із задуманої Канетті серії романів про людське “божевілля”. Головним героєм “Засліплення” є віденський синолог, книжковий хробак і відлюдник Петер Кін, котрий мешкає у квартирі, перетвореній у величезну бібліотеку.

Божевілля Кіна починається з того, що він одружується зі своєю домашньою робітницею, майже 60-річною Терезою Круммгольц. Вона вивозить його у “світ” розбещеного міста (“світ без голови”), від чого герой остаточно божеволіє (брат Петера Георг, психіатр, марно намагається вилікувати його) і спалює себе разом із книгами, з цією “головою без миру”. Роман, у якому Канетті вдалося випередити свій час і викрити фашизм (зокрема, в образі Бенедикта Пфаффа), був високо поцінований Т. Манном й іншими видатними письменниками довоєнного часу.

Невдовзі у нацистській Німеччині роман офіційно заборонили.

Канетті є автором науково-публіцистичної книги “Маса і влада” (“Masse und Macht”, 1962), у якій, використовуючи об’ємний фольклорний, міфологічний, історичний, літературний, культурний і соціологічний матеріал, досліджує масові рухи, трактуючи їх як параноїдні, як такі, що з індивідуальностей роблять юрбу. Задум твору виник під впливом подій 15 липня 1927 р. (цей день він назвав вирішальним у його житті), коли письменник став свідком пожежі у віденському Палаці правосуддя, вчиненої групою бунтівних робітників. Глибоко вражений побаченим, Канетті вирішив зайнятися психологією натовпу.

У своєму багатогранному дослідженні Канетті пояснює і викриває релігію влади.

Упродовж усього творчого шляху Канетті неодноразово звертався до драматургії. У своїх комедіях, у яких висміюються людські вади, використовує прийоми та мотиви, що зближують їх із театром абсурду. У комедії “Весілля” (“Hochzeit”, 1932) К. показує, як землетрус спонукає людей до жорстокої боротьби за виживання. У “Комедії марнославства” (“Komedie der Eitelkeit”, 1950) йдеться про самозакоханість і масову оману.

У філософській драмі “Обмежені часом” (“Die Befristeten”, 1952) над усіма вчинками героїв домінує смерть: кожна людина знає, у який момент вона зустрінеться з нею.

У 1969 p. Канетті видав книгу “Ще один процес Кафки: листи до Феліци” (“Der andere ProzeB: Kafkas Briefe an Felice”), присвячену психології творчості Кафки. Книга “Провінція людини” (“Die Provinz des Menschen: Aufeeichnungen 1942-1972”, 1973) складається із щоденників, афоризмів, коротких нотаток. Фрагменти і записи книги навмисно розташовані хаотично, оскільки, за Канетті “справжня цілісність життя прихована”.

У1974 р. вийшли друком “Характери” (“Der Ohrenzeuge: Ftifzig Charaktere”). Сховавшись за різними “акустичними масками”, оперуючи набором заяложених фраз, характери К. демонструють бо-жевілля суспільства, у якому панує хаос. Збіркою есе з літературних проблем є книга Канетті “Совість слів “(“Das Gewissen der Worte”, 1975)

Канетті залишив також кілька книг мемуарів: “Врятована мова. Історія однієї юності” (“Die gerettete Zunge: Geschichte einer Jugend”, 1977), “Факел у вусі. Історія життя 1921-1931″‘(“Die FackelimOhr: Lebensgeschichte 1921-1931”, 1980), “Гра очей. Історія життя 1931-1937” (“Das Augenspiel”, 1985)”, “Таємне серце годин” (“Das Geheimherz der Uhr”, 1987). Мемуари Канетті розкривають хистке становище письменника у нашій непрогнозованій епосі.

Нобелівську премію Канетті отримав “за твори, позначені широтою світогляду, багатством ідей і художньою силою”. Канетті був лауреатом і інших літературних премій: Міжнародного Паризького призу (1949), Письменницької премії Відня (1966), Премії німецьких критиків (1967), Мюнхенської премії Георга Бюхнера (1972), Дортмундської премії Неллі Закс (1976), премії Геббеля (1980), премії Кафки (1981) тощо. Два університети – Манчестерський і Мюнхенський у 1975 р. надали Канетті почесний ступінь доктора.

Англійська письменниця А. Мердок зазначила, що “Канетті зробив те, що повинні робити філософи… Він також продемонстрував взаємодію “міфічного” з повсякденним у людському житті”. Американський критик Сьюзан Зонтаг відгукнулася про Канетті як про людину, котра “гостро відчуває відповідальність за слова; у своїх творах він намагається поділитися тим, що довідався завдяки своєму уважному ставленню до світу. І це не якась догма, а суміш болю, запальності, скорботи й ейфорії.

Жагуча свідомість породжує пристрасть”.

Українською мовою роман “Засліплення” переклав О. Логвиненко.

Є. Васильєв