ВОЛЬТЕР
КАНДІД, АБО ОПТИМІЗМ
Жив у Вестфалії, в замку пана барона Тундер-тен-тронка, один юнак, якого природа обдарувала найлагіднішою вдачею. Він мав досить тверезу думку і найпростіший розум; тому-то, гадаю, і звали його Кандідом. Старі замкові слуги мали підозру, що він син сестри пана барона та одного доброго й чесного шляхтича сусіди, за якого ця панна ніяк не схотіла віддатися, бо він міг довести лише сімдесят одно шляхетне покоління.
Пан барон був одним з наймогутніших володарів у Вестфалії. Пані баронеса важила коло 350 фунтів
Учитель Панглос був оракулом дому, і малий Кандід слухав його лекції з повним довір’ям, властивим вікові і вдачі.
Панглос прегарно доводив, що немає чину без причини і що в цьому найкращому з можливих світів замок вельможного пана барона є найкращим із замків. От уважайте, говорив він, носи створено для окулярів, і тому ми носимо окуляри. Ноги, очевидячки, призначено для того, щоб їх узувати, і от ми носимо черевики.
Кандід уважно слухав цю науку і
Одного разу Кунігунда, зустрівши Кандіда, почервоніла, Кандід почервонів так само. Назавтра по обіді Кунігунда впустила хусточку, Кандід підняв її; вона невинно взяла його за руку, юнак невинно поцілував молодій панночці руку – жваво, чуло, з надзвичайною ніжністю. їх уста зустрілись, очі їм запалали, коліна затремтіли, руки заблудились. Пан барон проходив повз, і, побачивши таку причину і такий наслідок, вигнав Кандіда із замку важкими штовханами ногою в зад…
Якось, гуляючи, Кандід зустрів жебрака, геть укритого гнояками, з мертвими очима, виразкою на носі, перекривленим ротом, що говорив глухо і щораз випльовував з напруженням по зубу.
– Леле! – сказав нещасний другому нещасному. – Та невже ви не впізнаєте свого любого Панглоса?
– Це ви, мій учителю! Яке ж лихо вас спіткало? Що сталося з панною Кунігундою, цим найвищим витвором природи?
– Померла,- відповів Панглос.
Кандід зомлів на цьому слові…
…Він вирішив, що має зробити; він упав до ніг милосердного анабаптиста Жака і так зворушено змалював йому становище свого приятеля, що добряга не вагаючись прийняв доктора Панглоса і вилікував його. Анабаптист Жак зробив Панглоса своїм рахівником. Наприкінці другого місяця, від’їжджаючи до Лісабона в торговельних справах, він узяв на корабель і обох своїх філософів.
…Страшенна буря захопила корабель, він був розбитий, усе загинуло, крім Панглоса, Кандіда та брутального матроса, що втопив доброчинного анабаптиста; негідник щасливо доплив до берега, куди і Панглоса з Кандідом донесло на дошці.
Коли вони трохи очуняли, то пішли до Лісабона. Ледве вони ступили на міський грунт, оплакуючи смерть свого добродія, як земля під ними затремтіла, будинки повалилися, тридцять тисяч людності, без різниці віку й статі, загинуло під руїнами.
Другого дня, блукаючи серед руїн, вони знайшли якогось харчу, потім вони працювали, як і інші, допомагаючи людності, що врятувалася від смерті… Після землетрусу, що знищив три чверті Лісабона, тамтешні мудреці не дібрали дійєвішого способу запобігти цілковитій руйнації, як дати народові прекрасне аутодафе – церемоніальне спалення кількох людей на повільному огні. Внаслідок цього схопили одного біскайця, спійманого на тому, що одружився з кумою, та двох португальців, що здирали сало з курчати, коли їли, потім пов’язали доктора Панглоса та його учня Кандіда, першого за те, що він казав, а другого за те, що слухав.
На дев’ятий день їх обох одягли в санбеніто, прикрасили їм голови паперовими митрами, розмальованими перекинутими збоями полум’я, чортами, що не мали ні хвостів, ні пазурів. У такому одязі вони пішли урочистим походом. Кандіда відшмагали під такт співів, біскайця і тих двох, що не хотіли їсти сала, спалили, а Панглоса повісили, хоч це і було проти звичаю.
Того ж дня земля знов струсилась з жахливим грюкотом.
Кандід ішов геть, ледь на ногах тримаючись, коли до нього підійшла стара жінка і сказала:
– Бадьорися, сину мій, і йди за мною.
Вона дала йому горщик з мастилом, щоб натертися, лишила йому що їсти й пити, показала невеличке ліжко й вбрання.
Кандід, глибоко здивований усім, хотів поцілувати жінці руку.
– Не мені маєте руку цілувати,- сказала стара.
Добра жінка ніколи нічого не відповідала.
– Ідіть за мною, сказала вона якось увечері,- і не кажіть ні слова.
Стара ввела Кандіда до роззолоченого кабінету, покинула його і вийшла. Кандідові здавалося, що він спить. Стара незабаром з’явилася, вона через силу підтримувала тремтячу жінку, що була завішена вуалем.
– Зніміть вуаль,- сказала стара до Кандіда.
Молодик наблизився і несмілою рукою скинув вуаль. Яка хвилина! Яке здивування!
То була вона – Кунігунда.
– Ви живі! Отже – вас не згвалтовано? Вам не розпорото живота?
– Все те правда,- відповіла прекрасна Кунігунда,- але не завжди від тих пригод умирають.
– А ваші батько й мати – їх убито? А ваш брат?
– Так, це правда,- сказала Кунігунда і заплакала.
… Кандід миттю осідлав троє коней; Кунігунда, стара та він промчали тридцять миль одним духом…
Під час подорожі вони багато міркували про філософію бідолашного Панглоса.
– Ми ідемо до іншого світу,- провадив Кандід,- от там уже, мабуть, усе гаразд; бо треба признатись, від того, що діється в нашому, можна постраждати душею і тілом.
– Я кохаю вас усім серцем,- говорила Кунігунда, але душа моя ще й досі стривожена з того, що я бачила й зазнала.
– Усе буде гаразд,- відповів Кандід. – От уже й море цього Нового світу багато краще проти морів нашої Європи. Мабуть, Новий світ і є найкращий із можливих світів.
– Дай-то боже! – сказала Кунігунда.
… Вони пристали в Буенос-Айресі. Кунігунда, капітан Кандід, стара пішли до губернатора. Цей пан був дуже пишний, він говорив з людьми з такою шляхетною зневагою, так високо дер носа і так безжалісно підносив голос і так чванькувато походжав, що в кожного з’являлося непереможне бажання його побити. Жінок він любив шалено.
Кращої за Кунігунду, здалося йому, він ніколи не бачив. І він передусім спитав, чи не дружина вона капітанові.
– Панна Кунігунда, – сказав він,- пообіцяла віддатися за мене, і ми благаємо вашу світлість учинити ласку: влаштувати наше весілля.
Але губернатор послав Кандіда зробити огляд своїй роті, а, лишившись з Кунігундою, освідчився перед нею і об’явив, що він завтра ж побереться з нею в церкві. Кунігунда попросила чверть години подумати.
Стара сказала Кунігунді:
– На вашому місці я, і трохи не вагаючись, віддалася б за пана губернатора і тоді улаштувала б кар’єру капітанові Кандіду.
Поки стара говорила, в порту з’явився маленький корабель, на ньому був алькад з альквазіламк. Поширилася чутка, що алькад женеться за вбійниками монсеньйора великого інквізитора.
Стара побігла до Кандіда:
– Тікайте,- сказала вона,- а то через годину вас спалять.
Кандід гірко плакав…
Коли вони прибули до першої застави, Какамбо, слуга Кандіда, сказав вартовому, що капітан хоче переговорити з монсеньйором комендантом.
Кандід спочатку поцілував полу комендантової ряси, а потім сів з ним на лаву.
– То ви німець? – спитав єзуїт по-німецькому.
– Так, чесний отче. – Із поганої провінції Вестфалії, я народився в замку Тундер-тен-тронк.
– О, небо! Чи можливо ж це? – скрикнув комендант.
Вони кинулися в обійми один одному і залилися слізьми.
– Як! Це ви, мій чесний отче, ви, брат прекрасної Кунігунди? Ви ще більше здивуєтесь, коли я скажу вам, що панна Кунігунда, ваша сестра, перебуває в добрім здоров’ї.
– Провидіння посилає вас, щоб ви допомогли нам. Ми разом вступимо переможцями до міста і визволимо мою сестру.
– Це все, чого я бажаю,- сказав Кандід, – я мав з нею побратися і не перестаю на те сподіватись.
– Ви – негідник! – відповів барон,- ви зважилися б узяти мою сестру, баронесу сімдесят другого покоління!
Кандід остовпів з такої мови.
– Чесний отче, ніякі покоління в світі нічого не важать; я вирвав вашу сестру з рук інквізитора, і сама вона хоче одружитися зо мною.
– Це ми ще побачимо, негіднику,- сказав єзуїт, міцно вдаривши його шпагою в глас по обличчю.
Кандід умить витяг свою і встромив її по самий держак у живіт баронові, але, витягши геть скривавлену шпагу, почав плакати.
Прибіг Какамбо, зняв з барона єзуїтську рясу, надів її на Кандіда і посадив його на коня.
– Женімо вчвал, мій пане, всі вас матимуть за єзуїта.
І з тими словами він помчав уперед, вигукуючи по-іспанському:
– Дорогу, дорогу, чесному панотцеві полковнику!
… Наші мандрівники пустилися за хвилями під склепіння. Через двадцять чотири години вони знову побачили світло, нарешті, вони побачили землю. Земля була оброблена однаково для прожитку і для втіхи; корисне скрізь єдналося з приємним; шляхи були вкриті повозами блискучої форми і з блискучого матеріалу; на них сиділи чоловіки й жінки виключної краси.
– Еге,- сказав Кандід, – та ця країна краща за Вестфалію.
Він спинився з Какамбо коло першого села. На царині кілька
Сільських дітей, одягнутих у злото-парчеве лахміття, гралися кидальними кружальцями. Це були широченькі круглі платівки, жовті, червоні та зелені, і якось незвичайно блищали. Усі вони були із золота, смарагдів та рубінів, і найменший з них був би найбільшою оздобою Моголовому трону.
Нарешті вони наблизились до першої хати в селі; вона була збудована, як європейський палац.
– Я буду вам за перекладача,- сказав Какамбо. – Зайдімо, це ресторація.
Подали чотири супи, з двома папугами в кожному, вареного яструба, дві смажені мавпи, чудові на смак, триста колібрі в одному полумиску і шістсот пташок – мух у другому, виборні рагу і ніжні тістечка; всі тарелі були кришталеві.
Коли вони попоїли, Какамбо гадав, так як і Кандід, що вони добре заплатять за страву, коли кинуть на стіл два чималеньких шматки золота, що підняли дорогою, але господар і господиня вибухнули реготом.
– Панове, ми добре бачимо, що ви чужинці, а ми їх бачити не звикли. У вас, мабуть, немає тутешніх грошей, але тут їх і не треба, їх утримує держава.
Кандід слухав із здивуванням.
– Що ж воно за країна, незнана всій решті землі,- говорили вони один одному. – Мабуть, це і є та країна, де все іде гаразд; бо ж неодмінно треба, щоб така країна існувала. І хоч що там говорив Панглос, а я часто помічав, що у Вестфалії було чимало лихого.
Тим часом їм показали місто, громадські будівлі. Кандід хотів побачити суд і парламент; йому сказали, що цього тут немає, що тут ніхто не позивається. Він поцікавився, чи є тут в’язниця і йому відповіли, що ні.
Але найбільше його здивував палац наук, де він побачив галерею, ,дві тисячі кроків завдовжки, всю заставлену математичним та фізичним приладдям.
Цілий місяць пробули вони в гостинному королівському домі. Кандід раз у раз говорив до Какамбо:
– Коли ми лишимося тут, то будемо такі, як і інші; а коли повернемось у свій край хоч би з десятком баранів, вантажених ельдорадським камінням, ми будемо багатші за всіх королів укупі; ми не боятимемося інквізиторів і легко зможемо визволити Кунігунду.
– Не розумію, – сказав король,- чим саме так до смаку припали вам, європейцям, оті наші жовті грудки, але беріть їх, скільки знаєте, і хай вони підуть вам на прожиток.
… Перший день нашим мандрівникам був досить приємний. Другого дня пара баранів загрузла в трясовині і загинула разом з усією своєю поклажею; ще пара подохла з утоми кілька день згодом: семеро чи восьмеро загинули з голоду; інші потрапили через кілька день до безодні. Зрештою, по стоденнім переході у них залишилася одним – одна пара баранів.
– От що треба зробити, мій любий друже,- сказав Кандід до Какамбо. – У кожного з нас є в кишені на п’ять чи шість мільйонів діамантів. Ти спритніший за мене. їдь по панну Кунігунду. Коли губернатор опиратиметься, дай йому мільйон; коли він не згоджуватиметься, дай йому два.
Я договорю другий корабель і дожидатиму тебе у Венеції.
Какамбо привітав цю мудру постанову і рушив того ж дня.
Повертаючись додому з абатом, Кандід багацько говорив про Кунігунду.
– То ви матимете, добродію, побачення у Венеції?
– Так, панотче,- відповів Кандід.
– Гадаю, що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.
– Я не одержував жодного.
Абат уважно слухав і здавався трохи замисленим. Вранці Кандід дістав листа такого змісту:
“Мій коханий, от уже з тиждень я лежу слаба в цьому місті, і дізналась, що й ви тут. Я знаю, що ви були проїздом у Бордо; я лишила там вірного Какамбо і стару. Приходьте, ваша присутність поверне мені життя, коли я тільки не помру з радості”.
Цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була панна Кунігунда.
– Обережно,- сказала покоївка,- світло вб’є її! – І хутко спустила завісу.
– Люба моя Кунігундо,- плачучи, сказав Кандід,- як ви маєтеся? – Їй не сила говорити,- сказала покоївка.
Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми і потім засипав діамантами, лишаючи повну золота торбинку поруч на фотелі.
Під час цього захоплення увійшов поліцай із абатом та вартою.
– Ось де,- сказав він,- ті два непевні чужинці.
І наказав їх схопити і тягти до в’язниці.
– А в Ельдорадо не так поводяться з чужинцями,- мовив Кандід.
Щоб уникнути судової процедури, Кандід запропонував поліцаєві три маленькі діаманти кожен по три тисячі пістолів приблизно.
– Добродію, та я краще головою накладу, аніж поведу вас до в’язниці. Тут затримують усіх чужинців, але здайтесь на мене. У мене єсть брат в Нормандії, я вас туди проведу.
Відразу він наказав зняти з них кайдани, і, відпустивши своїх людей, одвіз Кандіда з Мартеном до Нормандії. На рейді стояв невеличкий голландський корабель. Нормандець, що за допомогою трьох інших діамантів став найдогідливішим з людей, посадив Кандіда і його челядь на корабель, що рушав до Англії.
Це не по дорозі до Венеції, але Кандідові здавалося, що він вирвався з пекла.
… Прибувши до Венеції, Кандід почав шукати Какамбо по всіх шинках і кав’ярнях… Вірний Какамбо вже договорив турецького корабельника, щоб той узяв Кандіда до Константинополя.
Скоро зійшли на корабель. Кандід відразу ж кинувся на шию своєму колишньому слузі.
– Ну, що ж бо поробляє Кунігунда? – спитав він. – Чи кохає ще мене? Ти ж, напевно, купив їй палац у Константинополі?
– Мій любий пане,- відповів Какамбо. – Кунігунда миє миски на березі Пропонтіди. Вона невільниця в домі колишнього правителя. Але найсумніше, що вона втратила красу і стала дуже погана.
– Прекрасна вона чи погана,- сказав Кандід,- але я людина чесна, і мій обов’язок кохати її вічно.
Серед каторжників на галері було двоє, які дуже погано гребли. Кандідові здалося, що деякими рисами своїх спотворених облич вони трохи нагадують Панглоса і брата панни Кунігунди. Почувши ім’я барона і Панглоса, обидва каторжники голосно скрикнули, перестали гребти і кинули весла.
– Як! Це Кандід! – сказав один з каторжників.
– Чи це сон? Невже це пан барон, якого я вбив? Невже це вчитель Панглос, якого я бачив на шибениці?
– Це ми, ми і єсть,- відповіли вони.
– Та чи може ж бути, що моя сестра в Туреччині? – питав барон.
– Нічого нема певнішого,- відповів Какамбо.
Кандід спродав ще діамантів, і всі рушили іншою галерою визволяти Кунігунду.
Згодом вони причалили до берега Пропонтіди і стали перед домом князя. Щонайперше побачили вони Кунігунду із старою, що розвішували на мотузках випрані серветки.
Барон зблід на таке видовище. Ніжний коханець Кандід, побачивши свою Кунігунду зчорнілу, з опухлими очима, висохлими грудьми, зморщеними щоками та червоними порепаними руками, відступив на три кроки, а потім з увічливістю підійшов до неї. Кандід викупив їх обох.
Неподалік був маленький хутірець; стара запропонувала Кандідові поселитися там, поки всі вони не діждуться кращої долі. Кунігунда не знала, що вона споганіла, бо ніхто їй те не говорив, вона нагадала Кандідові про його обіцянку і то таким рішучим тоном, що добрий Кандід не насмілився їй відмовити. Він оповістив баронові, що має одружитися з його сестрою.
– Я ніколи не стерплю,- сказав барон,- такої підлоти з її боку і такого зухвальства з вашого. Ні, ніколи моя сестра не вийде заміж ні за кого іншого, тільки за імперського барона.
Кунігунда впала йому до ніг і облила їх слізьми; він був непохитний.
– Можеш убити мене ще раз,- сказав барон,- але моєї сестри не візьмеш, поки я живий!..
Кандід у глибині свого серця не мав жодного бажання одружуватися з Кунігундою, але надмірне зухвальство баронове схилило його на шлюб. Мартен визнав, що барона слід кинути в море; Какамбо порадив віддати його назад до шкіпера, посадити на галеру.
…Було б дуже природно гадати, що Кандід, після стількох нещасть, побравшись із своєю коханкою і живучи з філософом Панглосом, Мартеном, мудрим Какамбо та старою, привізши з собою стільки діамантів з батьківщини давніх інків, мав би провадити найприємніше в світі життя. Але його так обшахрали, що йому нічого не лишилось, крім маленького хутірця; жінка його, день у день стаючи поганішою, робилася сварлива й нестерпна, стара була немічна. Какамбо виснажувався роботою і кляв свою долю, Панглоса часами брав розпач, що він не блищить у якомусь з німецьких університетів.
Неподалік від них жив дуже славетний дервіш, якого вважали за найкращого філософа Туреччини. Панглос сказав йому:
– Учителю, ми прийшли поспитати вас, для чого створено таку чудову тварину, як людина?
– А тобі що? – сказав йому дервіш,- чи твоя це справа?
– Але, мій найшановніший отче,- мовив Кандід,- так жахливо багато зла на землі.
– Ну, то що! – сказав дервіш,- не все одно хіба, зле на ній чи добре?
– Що ж робити? – спитав Панглос.
– Мовчати,- відповів дервіш.
Під час цієї розмови розійшлася новина, що в Константинополі задушено двох візирів та муфтія. Панглос, Мартен і Кандід, вертаючись до хутірця, побачили одного доброго діда і запитали, як звали допіру задушеного муфтія.
– Нічого того не знаю,- відповів дід. – Не добираю, про яку пригоду ви говорите, та і взагалі думаю, що хто втручається до громадських справ, той гине найсумнішим способом і тої погибелі він заслуговує…
– У вас, мабуть, великі маєтки і земля найродючіша? – запитав Кандід у турчина.
– Ні, я маю тільки двадцять десятин,- відповів той,- і обробляю їх сам із своїми дітьми. Праця відганяє од нас три великі лиха – нудьгу, розпусту і злидні.
Повертаючись до свого хутірця, Кандід глибоко розмірковував над словами турчина.
– Цей добрий дід, здається, улаштував своє життя краще, аніж ті шестеро королів, з якими ми мали честь вечеряти. Я знаю ще, що нам треба працювати в нашім саду.
– Маєте рацію,- сказав Панглос. – Людина не народжується для спочинку.
– Працюймо, не міркуючи,- сказав Мартен,- це єдиний спосіб зробити життя хоч трохи стерпним.
Уся невеличка громада пройнялася цим добрим наміром; кожен почав виявляти свої здібності. І Панглос не раз говорив Кандідові:
– Усі події нерозривно пов’язані в цьому найкращому із можливих світів. Бо, зрештою, коли б вас не вигнано здоровими стусанами за ваше кохання до панни Кунігунди, коли б ви не попали до рук інквізиції, коли б ви не виходили пішки всю Америку, коли б ви не прокололи шпагою барона, коли б ви не втратили всіх своїх баранів з доброї країни Ельдорадо,- ви б не їли тут ні цукатів, ні фісташок.
– Так, це прекрасно сказано,- відповів Кандід, – але нам треба працювати в нашім саду.
Переклав з французької ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ
(1 votes, average: 5.00 out of 5)