І
По долах, горбах, по верхів’ях І ріках, що з тихих джерел Напровесні родяться в співах, Чуть гомін карпатських осель.
Крізь простір туманів, крізь дими Не видно ні сонця, ні зір, Ні вітру, що лине з долини І млу пориває за бір.
Там квітнуть квітки на узбіччях В завої лиснатих кущів, А осінню, днями і ніччю, Великі проходять дощі.
І чути дзюрчання потоків Та шуми лісів навесні, Що в серце запали глибоко Селянам, що гинуть в борні.
Нерушені праліси манять, Як вабили предків колись, А доли застигли в чеканні, Простершись по Тисі униз.
Щороку
Хоч вічно Карпати у гніві, Що громом грізним вибуха, Зарані шпилі червоніють, І сонце стоїть на верхах.
Все ждуть когось в горах у тузі, І з низів там поклики чуть. Чи раз залиша коні в плузі Юнак, вчувши наче салют.
Яка кров Лаборця могутня, Природи відвага буйна,- Що сили ще є на майбутнє Доволі у наших синах!
Уже не бракує нам того, Що манить, чарує, веде І вказує завжди дороги За гори, на Київ, у степ.
Роки відпливають, як води, І світять нові вдалині. На горах вік-вічно тут бродить Дух смерті й нової борні….
(1 votes, average: 5.00 out of 5)