“Intеrmеzzо” – вершина майстерності М. Коцюбинського у жанрі новели (2 варіант)

Новела М. Коцюбинського “Intermezzo” стала справжнім здобутком української літератури. Загалом же для творчості відомого українського митця характерне намагання вирватися за вузькі рамки, накреслені для української літератури традицією реалізму, що усталився на її теренах і сформувався хоч і в незаперечно творчий метод, але ж недостатньо широкий для таких творчих особистостей, як Коцюбинський.

При написанні новели письменник орієнтувався на традиції імпресіонізму, що були популярними на той час в європейському мистецтві. Виник імпресіонізм

у середовищі художників, поширившись потім і в інших галузях мистецтва. Свою назву цей напрям мистецтва отримав від назви полотна Клода Моне “Імпресія. Схід сонця”. Імпресія у перекладі з французької мови означає “враження”, таким чином, прихильники імпресіонізму в мистецтві намагаються відтворити в кожному своєму творі живе враження від дійсності, не керуючись ніякими класичними зразками.

Отже, не дивно, що в українській літературі імпресіонізм започатковує саме М. Коцюбинський – письменник винятково обдарований, художник за своїм світовідчуттям, митець, наділений надзвичайною пластичністю

бачення.

“Intermezzo” – надзвичайно оригінальна лірична симфонія, вся зіткана з окремих музичних тонів, замальовок, вражень, рис, настроїв, тобто являє собою імпресіоністичний тип сприйняття дійсності. Однак твір є й цілком філософічним, оскільки включає в себе роздуми про самотність людини і неможливість її існування поза суспільством, про “золотий засів сонця* в її душі. Крім того, твору притаманне й ліричне сприймання краси природи, й елегійність, настрої втоми, суму, безсилля, і тонка іронія, і сатиричне викриття у сцені з селянином, і піднесений пафос у заклику освітити небо й землю, погасити сонце і запалити друге в небі.

Звернемо увагу на назву твору, що має неабияке значення для його правильного й глибокого розуміння. “Intermezzo” у перекладі з італійської означає невеликий інструментальний твір вільної будови, іноді так називали також окремий самостійний епізод в опері. У літературі, крім творів Коцюбинського, існує ще твір, вірніше цикл творів зі схожою назвою – “Ліричне інтермеццо” Генріха Гейне, що являє собою один із найкращих циклів ліричних творів поета. Можемо припустити, що М. Коцюбинський був ознайомлений з цим циклом, першими перекладачами якого були І. Франко та Леся Українка, а отже, твір є своєрідною літературною рефлексією, навіяною лірикою Гейне, але писаною в прозі.

Вдаючись до своєрідної музичної символіки й називаючи свій твір “Intermezzo”, письменник ніби натякає на його ефемерність, позбавленість однозначності тлумачення, як це часто буває притаманно музичним творам. Таким чином, митець настроює читача на сприйняття твору саме в руслі імпресіоністичної естетики.

Звернемо увагу на початок твору: “Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті, хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?

Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як вода притоків у річку. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти. І ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину”. Перед нами свого роду настроєва медитація, що передає переживання втомленої життям людини, яка всю себе віддавала іншим і врешті втомилася. Причому помічаємо, що слова “я утомився” повторюються неодноразово і звучать своєрідним рефреном.

В утомі ліричного героя є суто імпресіоністичні відтінки, оскільки душа його відкрита для світу, що входить у неї. Герой не може опиратися входженню в душу різноманітних вражень навіть тоді, коли для нього це просто необхідно.

Ліричний герой намагається втекти від міста, що втілює у собі багатоголосся людських доль, прагне опинитися серед природи, насолодитися спокоєм і тишею, та місто “витягує в поле свою костисту залізну руку за мною і не пускає”. Прагнучи відсторонитися від людей, ліричний герой немов виводить їх за межі свого сприйняття, виключає навіть з дійових осіб свого особистого “інтермеццо”. Тут виступають зозуля, сонце, жайворонки, собаки, тільки не людина.

Читаєш новелу і відчуваєш майстерність справжнього майстра, що усамітнився серед прекрасної природи. І раптом – нові враження ліричного героя: “Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі.

Тихо й безлюдно, однак щось там чую. Поза своєю стіною. Воно мені заважає.

Що там?”. Образи цього фрагмента надзвичайно пластичні, немов підкреслені навколишньою темрявою. Створюється враження, що герой закривається від світу глухою стіною, однак і в такий спосіб все ж не може відсторонитися від постійних турбот. Однак ніч відроджує сили, дає бажання бачити красу всього навкруги, наслідувати зозулине “ку-ку!”, бігти кудись. Таким чином підсвідомо розпочинається акт споріднення з природою, убирання її в себе, насичення нею.

Далі герой знайомиться на подвір’ї з трьома собаками і впізнає в одному з них, Оверкові, себе. Врешті йому спадає на думку, що варто тільки зірватися із “залізного ланцюга”, і внутрішню свободу буде віднайдено. Мрія збувається: “Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба”. Ліричний герой віднаходить внутрішній спокій, зливаючись з природою, насолоджуючись красою й самотністю. І врешті настрій доходить своєї кульмінації: “Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю.

Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, – всю я вміщаю в собі.

Там я творю її наново, вдруге, – і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї”. Ліричний герой немовби втілює одвічну мрію кожного митця – створити свій власний світ, народити все навколо себе заново.

Та врешті гармонія порушується зустріччю з мужиком. Світ знову повертає героя до себе владною рукою, руйнуючи його, спокій і настрій. Адже ідилія не може існувати вічно.

Людина ніколи не може сховатися від інших людей, що прагнуть її допомоги, прагнуть навіть підкорити її своїм інтересам, а митця, можливо, якнайбільше.

З усією силою свого творчого таланту М. Коцюбинський втілює у новелі “Intermezzo” глибоко психологічні настроєві переживання творчої особистості, загалом людини мислячої, яка переживає своє входження в соціум як трагічне підкорення індивідуальності загалові.