Поняття “інтелігенція”, “інтелігентність”, на відміну від так званих “вічних” понять, з’явилися в нашій мові порівняно недавно, в 60-х роках XІX століття. Інтелігентами називали людей, що були зайняті розумовою працею, на відміну від тих, хто був зайнятий працею фізичною. Спершу вважали: інтелігентна людина – це та, яка здобула гарну освіту, багато читає, знає іноземні мови. Але можна все це мати і бути неінтелігентним, а можна мати те, що називається природженою, внутрішньою інтелігентністю. І не основне при цьому – диплом
Ця якість – інтелігентність – наявністю диплома не визначається.
Першим твором в українській літературі, головними персонажами якого стали українські інтелігенти, був роман І. С. Нечуя-Левицького “Хмари”. Він став несподіванкою для багатьох, бо панувала думка, що українська література є виключно селянською і в українського народу нікого, крім селян, немає. І. С. Нечуй-Левйцький змалював два покоління інтелігенції. Старше, яке представляє Дашкович, спершу студент, а потім професор Київського університету. Він палко бажає служити народові України – занедбаному, пригніченому, “безщасному”.
У
Вік діяльніший за Дашковича – поширює твори Тараса Шевченка, пропагує історію України. І. С. Нечуй-Левицький підводив читачів до висновку: кожне нове, наступне покоління інтелігентів повинно дбати про добробут народу, підносити ідею національної гідності, відстоювати незалежність Вітчизни.
Справжня інтелігентність була властива кращим українським письменникам, яких називали “совістю і сумлінням нації”. Серед них – О. П. Довженко. У повісті “Зачарована Десна” він писав про свого батька, неграмотного, забитого вічними нестатками селянина, з глибокою шанобою схиляючись перед його внутрішньою інтелігентністю.
То ж будемо пам’ятати, що справжня інтелігентність – це, насамперед, внутрішня культура, доброта, чуйність, здатність до співпереживання.