Ідея безсмертя народу у романі М. Стельмаха “Правда і кривда”

Війна. Все далі відходить від нас вона. Зарубцювалися рани на “тілі” землі, та ніколи не заживуть рани на серці учасників жорстокої битви за право жити, любити, надіятися і вірити.

Роман М. Стельмаха “Правда і кривда” – це розповідь про життя українського села в останні роки війни та перше повоєнне літо.

Велику увагу автор звертає на розкриття важливих філософських проблем: боротьба правди і кривди, безсмертя народу, що творить добро і красу на землі, взаємини між людьми. Особливо вражає майстерність у змалюванні персонажів,

які несуть у собі певне ідейне навантаження. Та весь роман має особливе ліричне забарвлення, що виявляється у розкритті внутрішнього світу героїв, передачі настрою, роздумів і переживань дійових осіб.

Кожен пейзаж допомагає відчути бентежний чи то радісний настрій дійових осіб і, несучи також у собі певну естетичну насолоду, посилює ліризм та драматизм подій.

Ідея безсмертя народу найповніше втілена в образі Марка Безсмертного. Вже саме прізвище символізує безсмертя і вічність життя, перемогу його над “костомахою”, тобто смертю, у тій страшній війні. Мета життя Марка – орати, сіяти, милуватися землею,

любити.

Тому неважко виділити головну рису характеру – людяність, прагнення всіх зробити щасливими, бачити людей добрими, щирими. Він радить молодій вчительці, що прибула до села, вчити дітей не тільки читати й писати, а й наповнювати дитячі серця любов’ю, людяністю. Сам Марко, за словами діда Євмена, справжній чоловік, “що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиці в небі, і до вдови нещасної, і до сироти безрідної!”

Особиста трагедія – дружину Оленку німці розстріляли, дочку вивезли до Німеччини – не очерствила душу його, а зробила особливо чутливою до людського горя. Він бере до себе хлопчика Хведька, який залишився сиротою і потребував особливої уваги. Ці турботи про прекрасне майбутнє, як і справи голови колгоспу – молоко для дітей села, безкоштовне харчування для працюючих в полі, зорані в першу чергу городи вдів – роблять цей образ особливо привабливим.

Михайло Стельмах – майстер пейзажного малюнку, через зорові та слухові образи посилює реальність побутових сцен.

Важливу проблему правди і кривди у житті автор розкриває через взаємини персонажів. Марко встає на оборону людей: як на фронті добре воював проти німців, так і в своєму селі захищає урожай від Поцілуйка, Киселя, Безбородька, що символізують собою бездушність, черствість, жорстокість. Все зло важко перемогти, але людина і приходить на цей світ, щоб утверджувати правду на землі або ж сіяти зло. ! той, хто його сіє, страшний урожай збирати буде – кривду та горе.

Герої роману мають кращі людські якості: доброту, чуйність, щирість. Це допомагає їм жити, долати труднощі, перенести війну. Але не тільки вона несла зло. Його багато є в людей, що уміють прикриватися ім’ям правдолюбів.

Засуджуючи негативні риси характеру і неповагу до людей, байдужість, егоїзм, зневагу до праці, Михайло Стельмах закликає відстоювати добро у цьому світі, бо воно дає надію на майбутнє, де не буде місця кривді.

Символічною є остання сцена роману, коли Марко звертається до свого бронзового погруддя, що стоїть у квітучому саду в сяйві двох Зірок Героя, і застерігає: “Ну, коли вже тобі випало стояти і днями, і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити – орати, сіяти… ” Так, справді, вічні турботи селянина про хліб на селі завжди будуть перемагати і смерть, і зло.

Михайло Стельмах, будучи правдолюбом і життєлюбом, у романі переконливо довів перемогу добра над злом. Повертається з чужини донька Марка, Марко знаходить своє кохання, люди в колгоспі стали жити краще – свідчення оптимізму і надії. Та й кожен з образів допомагає нам зрозуміти мудрість життя, любов до нього.

Отже, безсмертя народу – в його правоті, правдивості. Тож і вражає Марка віршів поета, де звучить вірність кохання, вірність тій, хто дарує і радість, і відчай, і бажання жити.

Я тебе не сприймаю за істину –

Небо навіть і те рябе.

Одчайдушно, печально, розхристану,

Голубу і безжально освистану –

І таку я люблю тебе!

Образ коханої у віршах Симоненка ідеалізований, романтичний і недосяжний для байдужого читача. Треба розуміти оту замріяну душу автора рядків, де випадково і таємниче змальовано життєві долі його героїв та, можливо, й самого Василя: у “хащі доріг… я тебе зустрів і не зберіг”, або “Ти і я – це вічне, як небо”.

Не потрібно вишукувати якихось витончених художніх засобів, що використано в інтимній ліриці. Вони прості і зрозумілі кожному, бо в таких словах глибинний зміст життя:

А я стою з думками хмурими,

Досада смутку додає:

Чому від мене абажурами

Прикрила сяєво своє?

Тиха задума, ніжний докір, лукавий погляд і велике почуття стоять за цими рядками. Важко зрозуміти, що ж хвилює тебе: чи не випити струмок кохання, чи звичайний погляд з-під густих вій.

Тема материнства глибоко хвилювала Василя Симоненка. Доземний уклін жінкам-трударям, глибока пошана до них, віра у таких земних і водночас величних.

І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

Що красою життя – материнством стає.

Величний образ України не віддільний від образу матері, коханої, тому вони виростають до ідеалу, що освітлює життя поета:

… ти в життя моє убоге

Зіркою яскравою ввійшла.

Існує легенда про те, коли на небі згасає зірка, то помирає дуже хороша людина. Але ми на голубому небі Поезії будемо завжди бачити яскраву та ніжну зірку Василя Симоненка, яка ніколи не згасне, а завжди даруватиме світло для життя на землі, для щастя закоханих, для добра і правди.

У весняному сумі очей

Я чекаю тебе, моя мила,

Щоби полум’ям синіх очей

Ти тривогу мою погасила.

Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання, чистота інтимного почуття не може читача залишати байдужим. Поезія Василя Симоненка – це дивосвіт любові, що дарує нам ніжність і вірність людської душі.