Центральними ідеями романтизму в його прогресивних плинах можна визнати ідеї, проголошені ідеологами буржуазно-демократичної революції: ідею волі, що визначає новий громадський порядок, ідею особистості, вільної від оковів, накладених на неї феодальним укладом, ідею людини в його власному достоїнстві, незалежному від станового рангу. У творчості В. А. Жуковського й ДО-К – Н. Батюшкова своєрідно переломилися ці ідеї прогресивного романтизму. Але осмислення цих ідей у добутках обох поетів, особливо в Жуковського, було суперечливим, що отдаляли
Поняття волі ми часто зустрічаємо в обох поетів. Але воно далеко не рівнозначно поняттю політичної волі, що надихала революційних романтиків. Жуковському й особливо Батюшкову не далеке прагнення до суспільної незалежності, до волі від тиску, від сваволі тих, хто коштує нагорі соціальних сходів. Але основне бажання романтика Батюшкова – зберегти “душі піднесеної волю”.
Волю від чого? Від “світла”, від “порожнього блиску” слави, від “суєт”, від “багатства”… Ще більш послідовно ідея внутрішньої волі людини виступає в поезії Жуковського.
Справді
У піднесеному до прекрасного стремленье. Усім на добро одні права дані! (“ДО А. Н. Арбеневой”, 1812)
Розуміння волі як категорії психологічної, моральної, а не соціальної, політичної було слабкою стороною елегійного романтизму. У цьому виявилося нерозуміння необхідності волі суспільної як умови свободи особи. Недостатність внутрішньої волі іноді усвідомлювали й самі її ідеологи. У посланні “До Батюшкову” (1813) Жуковський ремствував, що люди “вільні лише мріями, а наяву в ланцюгах”.
В одній зі своїх записних книжок Батюшков зробив таку замітку: “Людина в пустелі вільний, людина в суспільстві – раб”.
Сильною, прогресивною стороною раннього російського романтизму було твердження особистості, тобто визнання її високого достоїнства, її безумовної цінності, її волі, її рівності з іншими особистостями. Але в житті ці принципи постійно порушуються. Жуковський готовий визнати соціальну нерівність причиною страждань шляхетної людської особистості (“еолова арфа”, 1815). Але глибокого розвитку ця думка в нього не одержує.’ Романтичне твердження особистості у творчості Жуковського й Батюшкова не переростало в боротьбу за суспільну свободу особи, і це приводило до посилення індивідуалістичних тенденцій у ранньому російському романтизмі.
Особистість розглядалася тут психологічно, поза її залежністю від національних, історичних і соціальних умов.
Подібні протиріччя виявлялися й у трактуванні ідеї людини в Жуковського. Для нього людина – “святейшее зі звань”, що коштує вище найвищого суспільного “звання”. Такому розумінню людини і його волі відповідає характер романтичного протесту проти існуючої дійсності в Жуковського й Батюшкова. Як романтики, вони не приемлют навколишнього світу. У цьому неприйнятті іноді чується й соціальний мотив.
Батюшков. у вірші “Мої пенати” гаряче бажає, щоб до його “хатини” не знайшли дороги особи, розбещені своїм високим суспільним становищем (“придворні друзі”, “надуті князі”). Але обоє романтика обирають шлях відходу від неприйнятної дійсності, а не шлях боротьби з нею.
Більш чітко звучать суспільні мотиви в І. І. Козлова, увлекавшегося поезією Байрона й переведшего на російську мову його поему “Абидосская наречена”. У вірші “Полонений грек у темниці” (1822) Козлов разом з поетами революційного романтизму співчутливо відгукується на визвольну боротьбу в Греції й вкладає у вуста свого ліричного героя слова: “Ах, иль бути вільним, иль зовсім не бути!”
Розлад з навколишнім зовнішнім миром змушує романтика поринати у свій внутрішній мир, у переживання особистості. Цим визначалася властива романтизму суб’єктивність як яскравий прояв особистості, її дум і почуттів у сприйнятті й зображенні дійсності. Але на відміну від сентименталіста, що залишався в межах своєї суб’єктивності, романтик прагне протиставити неприйнятної дійсності інший, “кращий” мир, створений його мрією,- “мрійливий мир”, по вираженню О. С. Пушкіна (“Жуковському”).
Розуміння цього “миру” у різних плинах романтизму було глибоко різним. Пропасти лежить, наприклад, між “потойбічним” миром Жуковського або миром земних радостей, духовних і почуттєвих насолод Батюшкова й миром історичної героїки поетів-декабристів. Але й там і тут ідеал протиставлявся “істотності”, як тоді називали реально існуюче.
Справедливо вказуючи на “внутрішнє, задушевне життя людини” як на “сферу” романтизму, Бєлінський звертає увагу й на іншу, ще більш важливу його сторону: внутрішнє життя людини є для романтика тої “таємничим грунтом душі й серця, звідки піднімаються всі невизначені прагнення до кращ і піднесеному, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що творяться фантазиею” (VІІ, 145-146). У розумінні ідеалу між ранніми романтиками були серйозні розбіжності, але їх поєднувало відчуття віддаленості прекрасної мрії.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)