Гуманізм (лат. humanus – людський, людяний) – в етичному плані – моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя. Вужче – людяність, увага й любов до людини, готовність їй допомогти. У філософському розумінні – це історично змінна система поглядів, сталим складником яких є визнання цінності людини як особистості, її права на свободу, задоволення духовних і матеріальних потреб, розвиток
Черпаючи високі ідеї з античної філософії та літератури, в XIV-XVI ст. він став потужним культурним рухом. Наприкінці XV ст. з’явилося
Петрарка, Данте Аліг’єрі, Рафаель, М. Фіціно та ін.), котрі викладали курси з античної граматики й риторики, займалися філософією, історією, етикою, справами освіти, пропагуючи власні ідеали життя, пов’язані з духовним розкріпаченням особистості, свободою творчості. Усі ці напрями діяльності називали гуманістичними, тобто властивими людині. З раннього, етично-філологічного чи громадянського, Г. кінця XIV – середини XV ст. трансформується остаточно в нову світоглядну систему, котра наскрізь проникнута критицизмом, має світський характер. Головна ідея Г. – актуалізація через гуманістичну діяльність можливостей індивіда.
Г. справив величезний вплив на тогочасне мистецтво й літературу (Данте Аліг’єрі, Дж. Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело – в Італії, Ф. Рабле – у Франції, В. Шекспір – в Англії, М. де Сервантес – в Іспанії і т. д.). Традиції Г. Відродження продовжили відомі просвітителі XVIII ст. (П.-А.-Д. Голь-бах, Д. Дідро, Ш. Монтеск’є), німецькі неогуманісти кінця XVIII ст. (В. фон Гумбольдт, Й. Вінкельман, Й.-В.
Гете, Ф. Шіллер, І.-Г. Гердер), письменники та мислителі ХІХ-ХХ ст, В Україні найвидатнішим продовжувачем ідей Г. епохи Відродження у XVIII ст. був Г. Сковорода (1722-94), котрий глибоко осмислив місце людини у світі, сутність людського щастя, сенс людського буття, шляхи досягнення людиною блаженства в реальному житті, висунув просвітницьку ідею перетворення праці із засобу існування на найпершу життєву потребу і найвищу насолоду (“Басни харьковськія”, філософські діалоги), відстоював прагнення особи до “спорідненої” праці, яка б відповідала її нахилам. Уся його літературна й філософська спадщина – то “проповідь життєрадісної гуманності” (І.
Франко). У ХІХ-ХХ ст. ідеї Г. пронизують твори багатьох українських письменників, котрі із загостреною увагою звертаються до проблем конкретної людини і створення об’єктивних умов реалізації її щастя (Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, Б.-І.
Анто-нич, О. Ольжич, І. Багряний, У. Самчук та ін.).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)