Мені привиділось затемнення Землі: Водневих бомб чорнолетучі зграї, І людство, скорчене у попелястій млі, І хмари, як папір, горять у небокраї. М. Вінграновський Що може бути страшнішим, ніж непомітне вмирання кількох поколінь українців? Що може бути страшнішим, ніж той ласкавий квітневий день 1986 року, коли світ раптом став чорним, а не зеленим? Так, страшний ворог, який хоче тебе вбити, але ти хоча б бачиш його. А ще страшніший ворог непомітний, невидимий, невловимий, непідвладний ніякій силі.
Невже недостатньо терпів ще наш народ? Невже мало
Іван Драч взяв на себе відповідальність сказати своєму зболеному поколінню, що воно помиляється у своєму прагненні подолати світ. Він ніби спокутує своєю душею провину усього народу, кожного з нас. Поет платив за свою покуту не тільки літературним твором, від трагедії він постраждав і сам: його син Максим, на той час уже випускник медінституту, брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні
Тому Драчеві катастрофа боліла ще й своїм болем, як і болем народним. Адже поети хоч і люди, але люди, приналежні народові, світові, країні. Хто винний? Це вічне питання, на яке важко дати відповідь. Але ті, хто спричинився до цієї аварії на колись славнозвісній Чорнобильській атомній станції, самі відчувають на своїй совісті страшний тягар вини, відповідальності, смертей сотень людей. їхнє життя – це мука, посилювана з кожним новим днем.
Це по їхню душу кожного дня вирушає боса Чорнобильська мадонна до саркофага: Та щоранку ми бачимо, Як вночі тут хтось босий ступа. На пісочку неторканому Якась боса жіноча стопа. Начеб хто по душі моїй Так таємно-непрошено ходить, І це нас налякало – Не по-людськи якось виходить.
Це по їхні душі іде Хрещатиком знетямлена жінка з лялькою у руках, Мадонна без дитини – страшне явище післячорнобильського часу: Сахалися од тебе – що таке? Бо ляльку ти з лахміття спеленала, Бо молоко в тобі було гірке, Бо всюди й скрізь дороги було мало? Як можна спокутувати таку страшну вину? Перед ким її спокутувати, коли й досі у лікарнях лежать хворі, підкошені Чорнобилем діти?
Коли сотні людей втратили домівку, життя своє, долю свою, коханих і близьких людей? Чи покаяння досить для покути? Чи на колінах треба було б стати цим людям, щоб народ пробачив їх? Та чи повернеш матері дитину, замість якої має тепер тільки неживу ляльку? Та чи повернеш старенькій її затишний світ, де вона могла пасти корову та пити чисте з травами молоко?
Чи повернеш матері сина, якого соромиться вона тепер – він винний! – чи повернеш їй втрачену гордість її материнства?! Ось що має вона тепер замість гордості: – Марія, Марія… Та Марія не та.
Та зродила Христа, Ця – антихриста!.. Як почула вона, то вся похолола, І треба ж таке почуть від людей… Світу не бачила вже довкола… Куди її доля тепер заведе?.. Світ зруйновано, він втратив свій сенс, бо основою його була Мати з дитиною, горда Мати з усміхненим немовлям, а натомість маємо стражденну Чорнобильську мадонну серед апокаліпсису, на руках у якої мертва дитина…
Страшнішого, здається, годі й вигадати, бо немає нічого страшнішого, не може бути. Чи поет засуджує винуватців трагедії усього народу, та що там народу, цілого світу? Ні, це Мати-мадонна засуджує їх, залишаючись на знак протесту у чорнобильській зоні, тікаючи до неї попри заборони: – Чого це Ви, бабо, з людьми не поїхали, – Коли виселяли із зони село?
– А я серед тої проклятої віхоли Взяла і зосталась – синам на зло! Мати стає суддею на суді історії, бо вона має на це право: Дивиться, дивиться в душу. Вона палить очима до дна. А я все дотерпіти мушу, Бо в душі не душа, а вина… …Крапля совісті є ще на денці?
Вона вірить і в краплю твою… Коріння трагедії поет вбачає саме у моральній площині. Це багатолітнє “христопродавство”, споживацьки-варварське ставлення до природи та її законів. І помста – це Чорнобильська мадонна.
Уся поема Івана Драча – це крик болю знищеного покоління, вмираючого народу, який хоче жити, може жити. Але чи замисляться сини України, чи врятують свою Матір-Батьківщину? Що їм треба для цього? Та того, чого й досі не стає цим самим синам – почуття відповідальності. Відповідальності за кожен свій крок, кожен свій вчинок, навіть слово, думку, бо може принести колена наша помилка страшні наслідки, які уже не виправити, як не виправити чорнобильської катастрофи, як не оживити мертві простори навколо Прип’яті, не заповнити рибою заражені води річки, не зробити здоровими хворих дітей, не повернути їм батьків.
Схаменіться, люди, поки ви ще живі!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)