Пересторога людству (за поемою Івана Драча “Чорнобильська мадонна”) (І варіант)

Бути сучасним – це не заздалегідь обдумана воля Івана Федоровича Драча, а його вроджений хист, його покликання. Стоїть він на чатах нашої сучасності, хоч і належить до покоління, яке прийнято називати “дітьми війни”. У його поезії відбилися найстрашніші суперечності часу.

Шедевром, що вийшов з-під пера майстра, можна назвати поему-трагедію, скорботну пісню “Чорнобильська мадонна”. Складний і багатоплановий, цей твір з усіх боків змальовує страшну подію в житті всього людства. У прекрасному Поліському краї – там, де тихоплинна

Прип’ять і зачарована Десна несуть свої води до могутнього Дніпра, спорудили люди чудовисько, монстра – Чорнобильську АЕС. У квітні 1986 року “мирний атом” вибухнув, розніс смертоносну радіоактивну хмару на півсвіту.

“Чорнобильська мадонна” стала виразом печалі, зумовленої трагічною, бо спрямованою проти себе самої, прагматичною життєдіяльністю людини, невідповідністю її покликання і практики, пересторогою людям на майбутнє. Багате і напружене духовне життя І. Драча, яке виливається в його творчості, сконцентроване не на минулій, а на можливій майбутній війні, на загрозі атомного винищення

всієї людської цивілізації. “Тяжко пишу, зболено розмірковую”, – ніби чуємо стогін автора, який просто не міг пройти мимо. Жорстока дійсність, прагнення зрозуміти людину в її долі та внутрішній сутності, от що змусило поета стати “Плачем… Голосінням”. Поліфонічно звучить поема.

Високе, філософське перемежовується з розмовним, побутовим. А те “побутове” – “…сльози і пекло, кров і “жахіття”… Не можна не здригнутися, подумавши про долю стареньких бабусь і дідусів, які, не бажаючи залишати свою домівку, гинули на зараженій території. Душі цих людей приходять до живих, питають, що ж то було, за що вони загинули, “ридають голосом біди”, ніби розповідають про страшну правду нашого століття. Стукаючи в серце кожної людини, поет попереджує, застерігає від необдуманих вчинків, від “мудрості всесвітньо дурних академій”.

Це пророцтво в поезії І. Драча виступає як страшний оклик біди, яку ще можна відвернути. Може, вперше у світовій філософській ліриці поет поставив питання: чи правомірний взагалі розвиток наукової думки, якщо його наслідки використовуються для винаходів знарядь масового вбивства, чи не подібний розум людини до гадюки, що сама себе жалить і гине від своєї ж отрути? І тому, коли в душу кожному дивиться Чорнобильська Мадонна, ми не повинні залишитися байдужими, бо “в душі не душа, а вина”. Спокутувати її – обов’язок кожного.

Криком болю звучить “Запитання без відповіді”: Всі криниці у целофанових капшуках, Всі колодязі затушковані Питали одне-однісіньке: Де знайти кілометри целофану На рукотворне Київське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якої Київ п’є воду?! Розпач і страшні переживання за рідну землю, за людей – ось що виливає серце поетове на папір. Що може сказати він про наївність бабусі, яка одягла корову, взула її в чоботи, але п’є її молоко – з трави, яка одержала “порцію” гамма-променів? Майже два десятиліття минуло, а “вона йде” ще, прямує до кожного, ще й досі забирає до себе людей, вона – Чорнобильська Мадонна – потойбічна журба, мати-вдова, Земля і Вода. Несе вона світову долю, всю планету – хворе дитя Всесвіту.

Якщо люди не зрозуміють шкоди “мирного атома”, не зможуть приборкати його, то це знову “прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день…”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Пересторога людству (за поемою Івана Драча “Чорнобильська мадонна”) (І варіант)