Гімн жіночій красі у творчості І. О. Буніна

Навряд чи хтось буде сперечатися, що одні із кращих сторінок бунінської прози присвячені Жінці. Перед читачем з’являються дивні жіночі характери, у світі яких мерхнуть чоловічі образи. Це особливо характерно для книги “Темні алеї”. Жінки грають тут головну роль.

Чоловіки, як правило, – лише тло, що відтіняє характери і вчинки героїнь. Бунін завжди прагнув осягти чудо жіночності, таємницю непереборного жіночого щастя. “Жінки здаються мені чимсь загадковим. Ніж більше вивчаю їх, тим менш розумію” – таку фразу виписує він

із щоденника Флобера. От перед нами Надія з оповідання “Темні алеї”: “…у світлицю ввійшла темноволоса, теж чорнобрива й теж ще гарна не за віком жінка, схожа на літню циганку, з темним пушком на верхній губі й уздовж щік, легка на ходу, але повна, з більшими грудьми під червоною кофточкою, із трикутним, як у гуски, животом під чорною вовняною спідницею”. З дивною майстерністю Бунін знаходить потрібні слова і образи.

Здається, що вони мають кольори і форму.

Кілька точних і барвистих штрихів – і перед нами портрет жінки. Однак Надія гарна не тільки зовні. Вона має багатий і глибокий внутрішній світ.

Більше

тридцяти років зберігає вона в душі кохання до пана, що колись спокусив її. Вони зустрілися випадково в “постоялій світлиці” у дороги, де Надія – господарка, а Микола Олексійович – проїзний. Він не в змозі піднятися до висоти її почуттів, зрозуміти, отчого Надія не вийшла заміж “при такій красі, що… мала”, як можна все життя кохати одну людину. У книзі “Темні алеї” багато інших привабливих жіночих образів: мила сіроока Таня, “проста душа”, віддана коханому, готова заради нього на будь-які жертви (“Таня”); висока статна красуня Катерина Миколаївна, дочка свого століття, що може здатися занадто сміливою і екстравагантною (“Антигона”); простодушна, наївна Поля, що зберегла дитячу чистоту душі, незважаючи на свою професію (“Мадрид”) і так далі. Долі більшості героїнь Буніна складаються трагічно.

Раптово і незабаром обривається щастя Ольги Олександрівни, офіцерської дружини, що змушена служити офіціанткою (“У Парижі”), розстається з коханим Руся (“Руся”), помирає від пологів Наталі (“Наталі”). Сумний фінал ще однієї новели цього циклу – “Галя Ганська”. Герой оповідання, художник, не втомлюється любуватися принадністю цієї дівчини. У тринадцять років вона була “мила, жвава, граціозна… надзвичайно, обличчя з русявими локонами уздовж щік, як у ангела”. Але час ішов, Галя подорослішала: “…вже не підліток, не ангел, а дивно гарненька тоненька дівчина…

Личко під сірим капелюшком наполовину закрито попелястою вуалькою, і крізь неї сіяють аквамаринові очі”. Жагучим було її почуття до художника, велике і його устремління до неї. Однак незабаром він зібрався виїхати в Італію, надовго, на місяць-півтора. Дарма вмовляє дівчина свого коханого залишитися або взяти її із собою. Одержавши відмову, Галя покінчила з життям.

Тільки тоді художник зрозумів, що втратив. Неможливо залишитися байдужим і до фатального зачарування малоросійської красуні Валерії (“Зойка і Валерія”): “…вона була дуже гарна: міцна, ладна, з густим темним волоссям, з оксамитовими бровами, що майже зрослись, із грізними очами кольорів чорної крові, з гарячим темним рум’янцем на засмаглому обличчі, з яскравим блиском зубів і повних вишневих губ”. Героїня маленького оповідання “Комарг”, незважаючи на бідність свого одягу і простоту манер, просто мучить чоловіків своєю красою. Не менш прекрасна і молода жінка з новели “Сто рупій”.

Особливо гарні її вії: “…на зразок тих райських метеликів, що так чарівно мерехтять на райських індійських квітах”. Коли красуня напівлежить у своєму очеретяному кріслі, “розмірно мерехтячи чорним оксамитом своїх вій-метеликів”, помахуючи віялом, вона робить враження таємниче прекрасної, неземної істоти:

“Краса, розум, дурість – всі ці слова ніяк не йшли до неї, як не йшло все людське: воістину була вона як би з якоїсь іншої планети”. І які ж виявляються здивування і розчарування оповідача, а разом з ним і наші, коли з’ясовується, що мати цю неземну принадність може кожний, у кого в кишені знайдеться сто рупій! Низка привабливих жіночих образів у новелах Буніна нескінченна.

Але, говорячи про жіночу красу, відбиту на сторінках його добутків, не можна не згадати про Олю Мещерську, героїню оповідання “Легкий подих”. Яка це була дивна! От як описує її автор: “У чотирнадцять років у неї, при тонкій талії і струнких ніжках, вже добре обрисовувалися груди і всі ті форми, зачарування яких ще ніколи не виразило людське слово; у п’ятнадцять вона вважалася вже красунею”. Але головна суть зачарування Олею Мещерською була не в цьому.

Всім, напевно, доводилося бачити дуже гарні обличчя, на які набридає дивитися вже через хвилину. Оля була насамперед веселою, “живою” людиною. У ній немає ні краплі манірності або самовдоволеного милування своєю красою: “А вона нічого не боялася – ні чорнильних плям на пальцях, ні обличчя, що стало червоним, ні розпатланого волосся, що ні заголилося при падінні на бігу коліна”.

Дівчина немов випромінює енергію, радість життя. Однак “чим прекрасніше троянда, тим швидше вона відцвітає”. Фінал цього оповідання, як і інших бунінських новел, трагічний: Оля гине.

Однак чарівність її образа так велика, що і зараз у нього продовжують закохуватися романтики. От як пише про це К. Г. Паустовський:

“О, якби я знав! І якби я міг! Я б усипав цю могилу всіма квітами, які тільки цвітуть на землі. Я вже кохаю цю дівчину. Я здригаюся від непоправності її долі.

Я… наївно заспокоював себе тим, що Оля Мещерська – це бунінський вимисел, що тільки схильність до романтичного сприйняття світу змушує мене страждати через раптове кохання до загиблої дівчини”.

Паустовський же назвав оповідання “Легкий подих” сумним і спокійним міркуванням, епітафією дівочій красі. На сторінках бунінської прози є чимало рядків, присвячених сексу, опису оголеного жіночого тіла. Видимо, сучасники письменника не раз дорікали його в “безсоромності” і низинних почуттях. От яку відповідь дає письменник своїм недоброзичливцям: “…як люблю я… вас, “дружини людські, мережа приваблювання людиною”!

Ця “мережа” щось воістину нез’ясоване, божественне і диявольське, і коли я пишу про це, намагаюся виразити його, мене дорікають у безсоромності, у низьких спонуканнях… Добре сказано в одній стародавній книзі: “Автор має таке ж повне право бути сміливим у своїх словесних зображеннях любові і осіб її, яких за всіх часів надано було в цьому випадку живописцям і скульпторам: тільки підлі душі бачать підле навіть у прекрасному…”.

Бунін вміє дуже відверто говорити про саме інтимне, але ніколи не переступає ту межу, де вже немає місця мистецтву. Читаючи його новели, не знаходиш навіть натяку на вульгарність або вульгарний натуралізм. Письменник тонко і ніжно описує любовні відносини, “Любов земну”. “І як дружину обійняв і він її, всі її прохолодне тіло, цілуючи ще вологі груди, що пахнуть туалетним милом, очі і губи, з яких вона вже витерла фарбу”. (“У Парижі”). А як зворушливо звучать слова Русі, звернені до коханого: “Ні, погодь, учора ми цілувалися якось безглуздо, тепер я спочатку поцілую тебе, тільки тихо, тихо.

А ти обійми мене… скрізь…” (“Руся”).

Диво бунінської прози досягнуто ціною великих творчих зусиль письменника. Без цього немислимо велике мистецтво. От як пише про це сам Іван Олексійович: “… то чудове, несказано-прекрасне, щось зовсім особливе у всьому земному, що є тіло жінки, ніколи не написане ніким. Треба знайти якісь інші слова”. І він знайшов їх.

Немов художник і скульптор, Бунін відтворив гармонію фарб, ліній і форм прекрасного жіночого тіла, оспівав Красу, що втілилася в жінці.