Ілюзорна й штучна “реконструкція” сім’ї за рахунок виниклих на мить відносин “названого батька” і “прийомного сина” між Блумом і Стивеном, так само як, по суті, і “примирення” Блума із дружиною, насамперед іронічно підкреслює їхнє загальне з у соціумі й неизбивний хаос самого життя
Негативному соціальному досвіду в гущавині міської суєти героїв “Улисса” протистоїть позитивний в остаточному підсумку соціальний досвід героя “Чарівної гори” у повнім видаленні від юрби й суєти. І проблема “особистість
Один злий сладострастник, а інший тільки й знає, що дудіти в дуду розуму”166, герой вибирає “природу”, віддається своєї любові-хвороби до мадам Шоша, але тут виявляється щира безодня, йому починає здаватися, що матерія – це “гріхопадіння духу”, життя – “розпуста матерії”, хвороба – “перекручена форма життя” (т. 4, стор. 38).
На обох шляхах – занурення без оглядки в глибини духу й глибини природи – загрожує зустріч зі смертю, що зовні символізується паралельним самогубством Нафти й Пеперкорна, а також мотивами “фізичного” просвечивания-до кістяка й “психічного” шляхом психоаналізу, спіритизму й т, буд. Після критичного самотнього блукання в горах під час сніжної бури й очисного сну (“прекрасне людське царство – з мовчазною оглядкою на кривавий бенкет” – т. 4, стор. 216) Ганс Касторп доходить висновку, що “дезертирство й смерть невіддільні від життя… а стояти посередке, посередке між дезертирством і розумом – призначення Homo Dei” (там же, стор. 215), що “людина – хазяїн протиріч” між життям і смертю, духом і природою, хворобою й здоров’ям.
Через синтез духу й природи, інтелекту й емоційного життя Ганс Касторп “социализуется” і внутрішньо дозрілим вертається “униз”, на “рівнину”.
Таким чином, Джойс і Т. Манн дають зовсім різні рішення проблем, але проблеми ставляться багато в чому подібні (дух і матерія, індивід і суспільство, життя й смерть і т. д.) і, так сказати, “вічні”, “метафізичні” – про сутність і сенс життя. Хоча характери й в “Чарівній горі”, і навіть в “Улиссе” досить чітко обкреслені, але вони свідомо дані як “варіанти” якоїсь єдиної людської сутності (у Джойса) або різних сил, що діють у душі людини (у Т. Манна). В образах Блума й Гансу Касторпа при всій їхній крайній відмінності (як особистість Ганс навіть ближче Стивену) є риси “эвримена”, “середньої людини”, носія універсальної глибинної психології (як “середня людина” Ганс різко відмінний від Фауста й навіть Вільгельма Мейстера) і поля дозволу метафізичних антиномій.
Вихід (хоча б тимчасовий, відносний, як в “Чарівній горі”) за соціально-історичні рамки сприяє не тільки заострению антиномій життя – смерті, духу – матерії й т. п., але демонічному випиранню бездуховного матеріального початку, физиологизма, смертного тління й т. п. (у Джойса аж до “скатологии”).
Зовсім по-різному, але в обох добутках зовнішня дія відтискується внутрішнім. В “Чарівній горі” це здійснюється більше простим способом, а
Саме приміщенням головного героя в середовище, де зовнішня дія вкрай бідно й де близькість смерті створює своєрідну “прикордонну ситуацію”, що дає найбагатшу їжу для медитації на вічні Теми й переживань, які втягують глибинні сфери підсвідомості
В “Улиссе”, де Джойс рішуче відмовляється від формотворних підвалин класичного роману XIX в., від соціальних “типів” і зв’язний сюжетної собитийности на емпіричному рівні, відома хаотичність зовнішньої дії, що з’являє як накопичення випадків, частково переборюється за допомогою “потоку свідомості” основних персонажів. “Потік свідомості” безупинно пов’язаний з емпіричною дійсністю в порядку відомого взаимоотражения, так що зовнішні факти виявляються поштовхом для певних асоціацій, підлеглих одночасно іншій, внутрішній логіці (почасти й назад, внутрішній монолог надає “гостру” інтерпретацію й потоку емпіричних фактів). У загальному й цілому на рівні потоку свідомості всупереч стрибкоподібному, на перший погляд, чисто ірраціональному ходу асоціацій ступінь композиційної связности, свідомості різко збільшується. Саме внутрішній монолог є найважливішим двигуном оповідання. У міру синтагматичного розгортання тексту роману окремі фрагментарні емпіричні факти, враження й асоціації, як свого роду кінокадри, монтуються в загальну картину, проясняються концептуально. Вони збираються в єдиний вузол у найбільшій мері в нічній сцені, що розігрується в районі публічних будинків, де потік свідомості як би долає емпіричну дійсність (що дуже Знаменно) і “матеріалізується” у демонічних баченнях і образах, що відповідають самим глибинним страхам і надіям, а також і таємному почуттю провини, що таїться в підсвідомості героїв.
У фантастичних баченнях Блуму пригадуються дійсні й мнимі гріхи, він осміяний, принижений і обвинувачений, йому загрожують суд і розправа. Ця сцена віддалено нагадує атмосферу “Процесу” Кафки й концепцію провини як “первородного гріха”. В інших баченнях Блум компенсується фантастичною картиною свого звеличання, аж до царя, президента, пророка.
Протиставлення денної міської штовханини й нічних сцен з їхнім розгулом стихії підсвідомого в “Улиссе” може бути з відомою часткою наближення зіставлено в самій загальній формі з опозицією життя “там, унизу” і “тут, нагорі” в “Чарівній горі” і більш конкретно з карнавальною ніччю любові Гансу Касторпа й Клавдії Шоша (не випадково критики звичайно відповідні сцени в “Улиссе” і в “Чарівній горі” називають “Вальпургиевой уночі”), а також з останньої: частиною “Чарівної гори” з її викликанням парфумів, розпущеним поводженням і сварками мешканців санаторію. Подібність підкреслюється іронічним вигуком Сеттембрини: “…хіба цей не розважальний заклад?” (т. 3, стор.
306).
Внутрішній монолог, як такий, в “Чарівній горі” хоча і є присутнім, але займає більше скромне місце. Ми знаємо, що в “Улиссе” місце дії – шумне місто Дублін, а час дії – один день; в “Чарівній горі”, навпаки, місце – вилучений гірський курорт, а час – цілих сім років. Однак в обох випадках з переносом основної дії всередину свідомості героїв єдність часу й місця порушується за рахунок виходів у минуле й Майбутнє ; при цьому підкреслюється суб’єктивний аспект часу, залежність від його переживань, що наповнюють.
Маючи на увазі цю сторону справи, Т. Манн сам називає свій добуток “романом часу”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)