Тарас Григорович Шевченко
РАННЯ ТВОРЧІСТЬ (1838-1843 pp.)
“Гайдамаки”
“Гайдамаки” – вершина ранньої творчості Т. Г. Шевченка. Ця поема знаменує перехідний період у творчості Кобзаря: від маленьких ліричних творів до великого ліро-епічного полотна, у якому поет по-новому осмислює дійсність.
Історичною основою поеми є події народного повстання, спричинені жахливими соціальними та національно-релігійними умовами. Польські І поміщики ставились до кріпаків як до нижчої раси, у деяких районах панщина складала 5-6 днів на тиждень,
У травні 1768 р. 70 гайдамаків на чолі із запорожцем Максимом Залізняком виступили з Мотронинського монастиря в густозаселені райони Правобережжя, підбурюючи селян на повстання. За лічені тижні повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля. На початку червня 1768 р. повстанці оточили місто Умань – один із найкрупніших центрів польського панства в Україні.
На бік повсталого люду перейшов уманський сотник Іван Гонта. Наляканий розмахом Коліївщини (“колій”
Гонту і 800 його козаків росіяни передали в руки польського уряду. Після тривалих катувань повстанців знищили (Гонту катували три дні, знімаючи клаптями шкіру, а потім четвертували). Залізняка та інших його прихильників було тавровано і заслано до Сибіру.
У поемі Шевченка надана розгорнута картина гайдамацького руху 1768 року на Правобережній Україні, до того ж тема визвольного руху має подвійну перспективу: перша – священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості; друга – неконтрольована сліпа руйнівна сила повсталого народу. З одного боку, автор позитивно ставиться до Коліївщини як каральної сили за злодійства конфедератів, з другого боку – засуджує криваву розправу гайдамаків, порівнюючи її з пеклом (Залізняк і Гонта “люльки закурили”, але від них запалали “і хатина, і будинок”). Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.
Композиційно поема “Гайдамаки” складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу (“Інтродукція”) та десяти розділів та епілогу. Важливе значення мають такі складові частини твору, як “Передмова” (насправді – післямова), жартівливе звернення до передплатників поеми (“Панове субскрибенти!”) та “Примітки”, складені самим Шевченком.
Лірично-філософський вступ до поеми являє собою авторські роздуми над швидкоплинністю життя, над нескінченними змінами в природі і людському житті. Поет вважає, що ” все йде, все минає…”, але вічними залишаються тільки волелюбні прагнення народу. Також він висловив своє ставлення і до можливих нападок реакційної критики на його “Гайдамаків”.
Таким чином, у вступі до поеми автор визначив власні ідейно-естетичні позиції як співець цілого народу та його представник.
Основна частина поеми починається “Інтродукцією”, де автор дає оцінку національному, релігійному та класовому стану тогочасної Польської держави. “Інтродукція” є своєрідною експозицією сюжету поеми. У творі простежуються дві сюжетні лінії: перша, основна, – змалювання підготовки та ходу повстання “Коліївщина”; друга – історія кохання Яреми та Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ “Гонта в Умані”, другої – “Червоний бенкет”.
Головний герой поеми “Гайдамаки” – повсталий народ. Спираючись на історичну правду, поет показує не лише масовість гайдамацького руху, а й соціальну та національну неоднорідність повстанців, адже до боротьби стали не тільки багаті та бідні українці (просте козацтво, старшина), а й люди інших національностей (молдавани та волохи). Недаремно в пісні Волоха міститься заклик до єднання народів:
Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші господарі –
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками…
Гайдамаки готувались до повстання як до свята. Розділ, у якому розповідалося про освячення повстанцями ножів, так і називається “Свято в Чигирині”. Але сам Шевченко зображує Коліївщину не бенкетом (всупереч назві розділів “Червоний бенкет”, “Бенкет у Лисянці”), а лихом:
Отаке-то було лихо
По всій Україні
Гірше пекла…
А за віщо,
За що люде гинуть?
Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали кобзарі, образи яких поет вводить у твір. Так, кобзар Волох не тільки прославляє козацького ватажка Залізняка, а й збуджує маси, закликаючи до боротьби.
Яскраво змальовано образи ватажків повстання. І якщо характеристику Залізняку влучно дає той же Волох, називаючи його козацьким батьком, орлом сизокрилим, найбільшим багатством якого є “степ і море; скрізь битий шлях…”, бо немає в нього “ні оселі, ні саду, ні ставу…”, то образ Гонти найповніше відбито в розділі “Гонта в Умані”, де розповідається про вбивство Гонтою рідних дітей. У цьому епізоді автор відтворив народні погляди на вірність присязі:
Мої діти – католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Глибоко психологічний епізод вбивства Гонтою дітей розкриває безмежне батьківське горе. Драматизм твору загострюється і в епізоді поховання дітей. Виривши могилу ножем, Гонта ховає дітей так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою.
Отже, і Залізняк, і Гонта – мужні й рішучі народні ватажки, які завжди разом із народом.
Типовим представником повсталої маси виступає Ярема, образ якого подано в розвитку його особистості. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не має прізвища, Ярема зростає до народного месника:
Не знав сіромаха, що виросли крила,
Що неба дістане, коли полетить…
Образ цей доцільніше характеризувати за допомогою “Епілогу”, із якого стає відомо про смерть Гонти й Залізняка. Лише доля Яреми залишається незрозумілою. По-перше, після розгрому повстання він єдиний з героїв твору залишається живим, по-друге, поема закінчується такими рядками:
А в нашого Галайди хата на помості.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда.
“Заключний монолог Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце в поемі, тему пам’яті, нетлінності національної історії. “Хто-небудь згадає” , – мовить герой. Автор-оповідач, який охоплює всі часові площини, стверджує протилежне: “Ніхто не згадає”, “Кат панує, їх не згадають”. Байдужості онуків гайдамаків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора”.
У творі діють дві символічні постаті: Яреми, що єдиний залишився живим, і єдиного нащадка, автора-оповідача, який про козацьку славу розповість своїм нащадкам, бо “тими шляхами, де йшли гайдамаки, малими ногами ходив та… плакав”. Шевченкознавець С. Балей навіть стверджував: “Ярема се поет сам, а що любов Яреми до Оксани се проекція у поетичний світ його власних любовних бажань і настроїв, се річ, що насувається безпосередньо причитанні поеми…”.
Образ Яреми тісно пов’язаний з образом автора-оповідача, оскільки в ліричних відступах є ряд висловів, які в однаковій мірі можуть належати як Яремі, так і оповідачеві: “О Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить…”, “Молодеє лихо! Якби ти вернулось, проміняв би долю, що маю тепер”, “Серце мліє, як згадаю…”.
Зростання особистості Яреми автор показує в динаміці. Спочатку перед нами бідняк, який хоче збагатитися для того, щоб зрівнятися з багатою коханою дівчиною. Через деякий час перед нами зовсім інший Ярема, здатний на помсту: “А Ярема – страшно глянуть – по три, по чотири так і кладе”.
Визволивши Оксану від конфедератів, Ярема відразу повертається до повстанців, так само він чинить і після вінчання, бо інтереси повсталого народу для нього над усе.
Коліївщина набула загальнонародного характеру, бо участь у повстанні взяли навіть жінки та підлітки.
Слід зазначити, що “Гайдамаки” – це ліро-епічна поема, у її композиції важливу роль відіграють численні ліричні відступи, у яких поет стає співучасником зображуваних подій.
В “Епілозі” образ поля, засіяного житом, є символічним натяком на те, що надалі слов’янські народи брататимуться. При цьому слід враховувати, що на Шевченка великий вплив мала християнська мораль:
З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати…
Все замовкло.
Нехай мовчить;
Така Божа воля.
Літературна критика прийняла появу поеми “Гайдамаки” неоднозначно. Прихильною рецензією відгукнулась 12 квітня 1842р. “Литературная газета”.У ній відзначено прекрасний поетичний талант Тараса Шевченка. Негативну оцінку поемі дав В. Бєлінський, та ця оцінка грунтувалася не на майстерності Шевченка, а на власних переконаннях російського критика, який вважав, що українська література не має перспектив розвитку. Але великий Кобзар усією своєю поетичною спадщиною заперечив таке судження. ?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)